Пляц
Яків Щоголів
Я пам'ятаю вечір темний
Тепер далекої весни,
Зелений берег, ліс таємний,
Смоляні пахощі сосни.
З мого проквітчаного пляца
Я ждав тебе. Тії пори
Од брам далекого палаца,
Як сарна, збігла ти з гори.
Висока й гожа, мов тополя;
Гнучка, як восені тала,
Ти серед пишного роздолля
До мене руки простягла;
Пером до рам моїх припала,
Лицем черкнулася лиця,
І, вся в дроготі, віщовала,
Що наше щастя без кінця!
А без кінця нема нічого
На обездоленій землі:
Не стало серця дорогого,
Сподія смеркла в темній млі…
В утомі, знівечений роком,
Я довго по світу бродив
І ось, під старість, ненароком
В отчизну здалека забрів.
І захотілося востаннє
Ще раз поглянути на пляц,
Що бачив наше розтаваннє,
На сосну, берег і палац.
І що знайшов я? Ніч спадала,
В руїнах мур вітри гули,
На вежах скрипли завівала,
Плющами брами заросли;
А пляц, що повний був квітками,
Тепер плодив кубла гадюк,
І над помірлими лугами
З сосни драпежний кракав крюк…
1882
Про вірш
Елегійний спогад про минуле кохання на тлі занепаду колись величного маєтку, пронизаний гострим усвідомленням минущості земного щастя та торжества всепоглинаючого часу.
Історія
Поезію створено 1882 року, напередодні виходу дебютної книги поета «Ворскла» (1883), куди твір і був включений у відділ інтимно-філософської лірики. Це час, коли Яків Щоголів, ведучи дещо усамітнене життя чиновника у відставці в Харкові, гостро переживав власне старіння та згасання романтичних надій молодості.
Біографічним підґрунтям вірша виступають реальні ремінісценції дворянсько-поміщицького побуту Слобожанщини першої половини й середини XIX століття. Поет фіксує руйнацію старовинних гнізд та палаців, що занепадали після селянської реформи 1861 року, перетворюючи особисту драму втрати коханої на універсальну елегію згасання цілої епохи.
Форма
Вірш складено класичним чотиристопним ямбом із чергуванням жіночих і чоловічих рим (АбАб), що надає поетичній оповіді стриманої медитативності, пластичної строгості та пісенно-баладної напруги.
Строфічна організація являє собою строгі катрени. Синтаксис другої частини контрастує з першою: світла романтична періодика спогаду поступається уривчастим, драматичним риторичним конструкціям і нагнітанню похмурих дієслівних форм.
Як читати
Твір побудовано за виразним композиційним принципом психологічного та часового контрасту — антитези «колись» і «тепер». Перша частина витримана у вишуканих романтичних тонах: вечір далекої весни, пахощі сосни, граційний образ дівочої краси («гожа, мов тополя», «як восені тала», «збігла, як сарна») та ілюзія вічності почуття («віщовала, що наше щастя без кінця»).
У другій частині розгортається мотив розчарування та невідворотності фатуму («А без кінця нема нічого на обездоленій землі»). Повернення постарілого ліричного героя на місце колишніх побачень набуває рис неоромантичного спустошення. На зміну проквітчаному простору приходить майже готична руїна: скрипливі флюгери на вежах, розбитий камінь мурів і зарості плюща.
Кульмінаційний символічний шар твору конденсується в інфернальних метафорах здичавіння колишнього раю: замість квітів пляц «плодить кубла гадюк», а на сосні замість весняного вітру сидить «драпежний крюк» (крук) над «помірлими лугами». Ця гротескно-трагічна картина робить твір зразком високої філософської елегії про тлінність краси й самотність перед лицем небуття.
Теми: втрачене кохання · руїна і забуття · плинність часу · елегія · спогади молодості