По закону
Яків Щоголів
Раз я чумацтвом занятися схотів,
Та й роздобув собі пару волів.
Зараз про теє жиди і дізнались,
Хто його зна — відкіля й позбігались:
Радять, щоб віз я пров'янт на війну.
Думав я, думав: давай потягну!
От почали ми пров'янт накладати:
Бачу, що угілля. Я їх питати:
"Нащо це угілля?" — Що ти, здурів?
Це ми солдатам везем сухарів! —
От привезли їх у саме сражения.
Боже, яке там кипіло страшення!
Я свою хуру мерщій слобонив,
Та й утікати додому хотів.
"Ні, кажуть, дядюшка, ви постривайте
Ранених трішки оттут постягайте!"
Треба тягнути: один без руки,
Другому куля пробила виски,
В третього ноги висять, як канати,
П'ятий… та ну його, страшно й казати!
Що це, я думаю, тут за закон?
Дома не так у нас, дома в нас он:
Носа не можна без штраха розбити,
Вражу кобилу прикажуть любити.
Хай же, як в дворі волів одпряжу,
Зараз всім хлопцям про те й розкажу:
Хочуть по закону ока рішитись,
Так щоб до турка ішли вони битись!
1877
Про вірш
Гостросатиричний монолог простодушного селянина-чумака, який крізь призму власного гіркого досвіду на фронті російсько-турецької війни викриває цинічне мародерство, казенне крутійство та антигуманну абсурдність імперського правопорядку.
Історія
Поезія написана безпосередньо у вихорі подій російсько-турецької війни (1877–1878 рр.), яка лягла важким тягарем на українське селянство через примусову реквізицію підвід, волів та залучення селян як обозників. Твір відображає реальні побутові драми та махінації військових інтендантів і підрядників, що наживалися на постачанні армії, кидаючи неосвічених селян у саме пекло воєнних дій.
Для Якова Щоголева звернення до жанру драматизованого оповідного монологу (сказу) було способом зафіксувати живу народну рефлексію на імперську політику. Поет, який пильно спостерігав трансформацію українського чумацтва в пореформену добу, показав, як традиційний промисел підміняється насильницькою втягнутістю простого люду в чужу для нього геополітичну бійню.
Форма
Твір побудований у формі вільного фабульного вірша — коломийково-розмовного різностопного хорея й дольника з паруванням рим (аабб), що імітує живий народний сказ, сповнений просторіч, суржикових інтендантських термінів («сражения», «штрах», «дядюшка») та наївних простонародних окликів.
Динамічний синтаксис багатий на діалогічні репліки, риторичні запитання й парцельовані конструкції, що увиразнюють наростання шоку й жаху селянина, закинутого з мирного степу у кривавий вир баталії.
Як читати
Головний нерв твору тримається на трагікомічній наївності оповідача. Мрія про вільний чумацький заробіток розбивається об лицемірство підрядників, які видають кам'яне вугілля за «сухарі для солдатів». Ця деталь — не просто сатиричний шарж, а документальне свідчення тотальної корупції тогочасного військового апарату, де солдатське життя не варте нічого.
Сцена безпосереднього бою подана очима мирного хлібороба без жодного романтичного ореолу чи мілітарного пафосу. Натуралістичний лаконізм у змалюванні каліцтв («один без руки», «куля пробила виски», «ноги висять, як канати») витворює антивоєнний маніфест величезної викривальної сили. Війна постає кривавою м'ясорубкою, що перемелює безневинні долі.
Кульмінацією твору є деконструкція поняття «закону». Селянин зіставляє казенні заборони мирного життя (де за дрібну бійку чи крадіжку суворо карають) із державно узаконеним винищенням тисяч людей на фронті. У фінальному саркастичному висновку («Хочуть по закону ока рішитись, / Так щоб до турка ішли вони битись!») звучить нищівна народна мудрість, що зриває полуду з імперського «патріотизму».
Теми: сатира · антивоєнний пафос · російсько-турецька війна · чумацька доля · імперський закон · народний сказ