Покинутий хутір
Яків Щоголів
Он хутір той у балці під горою,
Що ще колись дитиною малою
Його я знав. Тоді ще темний бір
Нерушимий стояв; а панський двір,
Як килим той, коло хоромів слався
І, ввесь в квітках, здавалось, аж сміявся.
Ніде кінця не бачилось ланам,
Од жовтих скирд ломило землю там;
На вільний степ, як хмара з-поза хмари,
Без ліку йшло овечої отари
І рибою кишів холодний став;
Високий млин на ньому аж стогнав;
Невидимо бджоли тії гуділо,
На вигоні од птиці тільки мріло;
В дворі комор — як вулиці було;
Зерна туди зсипалось, аж гуло…
А понад всім блакитне небо слалось
І сонце йшло та хутору сміялось…
Здавалося, що тільки рай святий
Колись стояв шанований такий!
Але годи пливли собі, як хвилі,
Щоб все в одній збиратися могилі:
А з ними й все, що тільки не жило,
Кудись пливло, усе собі пливло…
Старі пани, котрі худобу дбали,
Уже давно по трунах спочивали;
А молоді із хутора кудись
По світові далеко розбрелись.
Тоді його здоліла інша сила:
Найперше бір сокира повалила;
Потім посхли рожевії квітки
І вкрили двір бур'ян та будяки;
Ті, що були нелічені, отари
Погнав чабан із степу на базари;
Без призору заплинув мулом став;
Підгнивший млин молоти перестав;
Бджола в ліси далеко залетіла,
І птиця більш по вигону не мріла;
В коморах тих, що гнулись од зерна,
Нема дверей, ні стелі, ні вікна…
А небо теж, все висне, не двигнеться
І сонце йде та хутору сміється!..
1881
Про вірш
Елегійний роздум про невблаганний плин часу, руйнацію колись квітучого патріархального хутірського дворища та байдужу вічність природи перед лицем людського запустіння.
Історія
Вірш написано 1881 року в період творчої зрілості поета, коли він після тривалого мовчання повернувся до активної літературної праці, готуючи свою дебютну збірку «Ворскла» (1883). Поезія виразно відбиває загальний елегійний модус харківської романтичної школи, де туга за втраченим минулим і традиційним ладом набуває рис філософського осмислення буття.
Для Якова Щоголева образ хутора на Слобожанщині слугував сакральним мікрокосмом гармонії, родового достатку та автентичного співіснування людини з ландшафтом. Занепад старосвітського гнізда у творі зумовлений як об'єктивними соціально-економічними змінами доби пореформеного капіталізму 1870–1880-х років, так і духовною ентропією нових поколінь, котрі розпорошилися світом, збайдужівши до прадідівського коріння.
Форма
Твір написано чотиристопним ямбом із переважанням пірихіїв, що надає оповіді розважливого, плавного, оповідно-епічного розгортання. Поет послуговується переважно парним (суміжним) римуванням (aabb) із чергуванням чоловічих і жіночих клаузул, характерним для романсової та баладної лірики другої половини XIX століття.
Композиція побудована на чіткому бінарному контрасті минулого («золотої доби» процвітання хутора) і сучасного (спустошення та розрухи). Евфонія вірша вирізняється інтонаційною наспівністю, багатством асонансів (широкі голосні [о], [а]) та звукописом, що передає спершу гомін велелюдного двору й кишіння життя, а згодом — глуху тишу здичавілого пустиря.
Як читати
Центральний образний вузол поезії тримається на антитезі двох часових площин: вітального, майже райського простору дитинства ліричного героя та мертвотної пустки сьогодення. Перша частина насичена маркерами архаїчного достатку — золоті скирди, отари овець, шумливий млин, гудіння бджіл і квітучий садибний двір, який «аж сміявся». Хутір постає втіленням національного варіанту «втраченого раю» (et in Arcadia ego), де фізична праця та родова ієрархія тримали всесвіт у рівновазі.
Руйнація має послідовний символічний характер: спершу сокира нищить правічний бір, порушуючи природну межу захисту, опісля гинуть рожеві квіти, поступаючись агресивним бур'янам і будякам, замулився ставок, а комори лишилися «без дверей, ні стелі, ні вікна». Запустіння передане через метафорику відльоту душі простору: відсутність птахів і бджіл знаменує згасання життєтворчої енергії.
Філософський підтекст твору криється у фінальному контрапункті: байдуже «блакитне небо» і сонце, які світили квітучому осередкові, продовжують незворушно світити й руїнам. Ця пантеїстична й водночас трагічна інваріантність космосу підкреслює фатальну крихкість людських творінь перед лицем абсолютного часу, де будь-яке земне буття неминуче «пливе усе собі... в одній збиратися могилі».
Теми: занепад патріархального світу · елегія минущості · людина і природа · ностальгія за дитинством · філософія часу · слобожанський хутір