Поле поорано
Яків Щоголів
Поле поорано, поле зскороджено;
Повне і чисте зерно
В землю, дощем перелиту, положено,
Поки не встане воно.
Клинчика з житом, ланка із пшеницею
Ми не запрем під замки:
Хто його квапитись буде пашницею,
Якщо не грак та галки?
Натще нам птиця, що нишком завгорює
З оранки зайві крихти:
Он недорід та посуха розорює,
В розум не пусте прийти!
Жінко! Побиті ми злою годиною, —
Треба терпіть та терпіть!
Зійде наш хлібець густою щетиною
Й нивка почне зеленіть.
В зиму Господь її снігом вкриватиме,
Щоб не померзло стебло,
Й паросток свіжий, зігнувшись, лежатиме,
Поки пригріє тепло.
Де сорочки твої ділись мережані?
Мабуть, і плахти біг-ма!
Ні кожушини в дітей, ні одежини,
Ні черевиків нема!
Що ж, у Пилипівку довгими нічками
Треба напрясти ниток;
Ярманок справим бичком та ягничками,
Щоб одягнути діток.
Знайдеться й в скрині карбованець схований,
А пошукати — то й два;
Є у сажу кабанець загодований
От — і не страшно Різдва!
Дрова не куплені: хату натопимо;
Борошно в діжці — своє!
Страви смачної на свят-вечір зробимо
Й справимо свято — як є!
Нащо ж ми будем квилить та журитися,
Мов у не знать який час?
Треба терпіти та богу молитися, —
Є ще й бідніші від нас!
Про вірш
Елегійно-просвітлений діалог селянина з дружиною, сповнений стоїчної селянської мудрості, віри в родинну злагоду та незламної надії на Боже благословення попри скруту.
Історія
Поезія належить до золотого фонду поетичної книги Якова Щоголева «Ворскла» (1883), де автор створив цілісну галерею правдивих образів українського хліборобського побуту.
Пореформене село другої половини XIX століття жило під тягарем викупних платежів, малокрів'я селянських наділів та постійної загрози неврожаїв. Будучи власником скромного хутора та тісно спілкуючись із селянами Харківщини, Щоголів винятково глибоко відчував душевний стан хлібороба, залежного від примх природи й соціального лиха.
Вірш фіксує перехідний момент річного селянського кола — завершення осінньої сівби озимини та наближення різдвяного посту й зимових свят.
Форма
Вірш написано чотиристопним амфібрахієм із чергуванням чотири- та тристопних рядків, що створює плавний, співучий, задушевний ритм довірливої розмови.
Строфіка — традиційні чотиривірші (катрени) з перехресним римуванням (abab) та виваженим чергуванням дактилічних/жіночих і чоловічих клаузул, що гармонійно наслідує інтонації народної родинно-побутової лірики.
Як читати
Центральною віссю поезії є мотив святості хліборобської праці та фаталістичної довіри до природи й Творця. Засіяна нива постає відкритою всім вітрам і випробуванням: її не сховаєш за замками від птаства чи негоди, хлібороб може покладатися лише на власні натруджені руки й милість неба («В зиму Господь її снігом вкриватиме»).
У другій частині твору розгортається зворушлива картина убогого селянського вжитку (брак одягу й чобіт для дітвори, зношені сорочки), яка врівноважується щирим оптимізмом господаря. Називання дрібних статків (схований карбованець, кабанчик у сажі, власне борошно на кутю) набуває значення ритуального заклинання бідності й утвердження непохитної гідності людини праці.
Фінал вірша виводить конкретний побутовий епізод на рівень високої моральної максими: християнське смирення й співчуття («Є ще й бідніші від нас!») перемагають зневіру, перетворюючи терпіння на джерело духовної сили та родинної стійкості.
Теми: селянська праця · родинний побут · християнська надія · зимові свята · терпіння і стійкість