Престол
Яків Щоголів
Багато бачили престолів, що одвіка
Були споруджені рукою чоловіка,
Із срібла й золота, каміннями облиті,
В парчу і оксамит, найбережно обвиті.
І блиск їх сяяв так, що очі засліплялись,
Що й сильні їх ступнів торкнутися боялись;
А бідні долею, хоч би того й хотіли,
І здалека до їх наблизитись не сміли.
Але були вони утворами людськими,
То й певно божий суд сподіявся над ними:
Метали билися, каміння обсипалось,
І з блиску давнього нічого не зосталось!
І інший є престол: давно його зробили
Із дерева й гвіздків; але такої сили
Від часу давнього, як сонця й світа стало,
В престолах золотих ніколи не бувало.
Ні оксамитами, ні шовком не покритий,
Він кров'ю господа за гріх людей обмитий,
Як джерело добра і милостей без ліку,
Як стяг нерушимий, стоятиме довіку.
Ні люди, ні годи його з основ не знімуть;
Бо лави янголів те місто стерегтимуть.
Багатий муками і долею важкою,
Хто бачив тільки ніч без світа над собою,
Хто до минулого оглянуться не сміє,
Кому надіями і впереді не мріє,
У кого падає крив'яний піт від чола, —
Без жаху наближайсь до славного престола;
Впади до ніг його; скажи, що сил немає
Нести скорботу ту, що серце надриває,
Що довго помочі ти ждав собі від мира
Що в мир давно уже твоя пропала віра
І що, в лихій тузі й недолях, не людської—
Прийшов шукать сюди ти помочі другої;
І якщо без кінця благання ти положиш
До сили божої — повір, скорботу зложиш,—
Господь сказав: "Прийдіть, замучені бідою,
Прийдіть, трудовники, і я вас заспокою!"
Про вірш
Філософсько-релігійна елегія-медитація, що протиставляє марнотну й недовговічну розкіш земної влади вічній спасенній благодаті Христового хреста як нерушимого престолу стражденних і скривджених.
Історія
Поезія належить до зрілого корпусу релігійно-філософської лірики Якова Щоголева та увійшла до його фундаментальної збірки «Ворскла» (1883), поява якої стала тріумфальним поверненням митця в український літературний контекст після десятиліть мовчання.
Твір відображає глибокі екзистенційні переживання поета, зумовлені як особистими скорботами, так і загальним суспільно-культурним гнітом доби Емського указу, коли легітимний простір для рідного слова шукав опертя у вічних християнських вартостях, есхатології та трансцендентній надії.
Форма
Вірш написано урочистим шестистопним ямбом (олександрійським віршем) із цезурою посередині рядка та парним римуванням (суміжне чергування чоловічих і жіночих рим), що створює інтонацію стриманої біблійної проповіді чи сакрального гімну.
Синтаксична будова позначена періодами, анафоричними нашаруваннями («хто...», «ні...») та риторичними фігурами, притаманними урочистому ораторському стилю з відчутною архаїзацією лексики.
Як читати
Центральна антитеза твору розгортається між двома семантичними полями: крихким земним престолом влади (срібло, золото, каміння, оксамит), приреченим на суд історії та руйнацію, і вічним духовним престолом — Голгофським хрестом, збитим «із дерева й гвіздків», освяченим викупною жертвою Сина Божого.
Щоголів створює глибокий психологічний портрет людського страждання: образ того, в кого «падає крив'яний піт від чола» і хто пережив крах віри в мирську справедливість, відсилає водночас до Гетсиманського моління і до народної недолі. Хрест постає універсальним прихистком для зневірених, де земний відчай трансформується в надію на божественне заступництво.
Теми: філософсько-релігійна лірика · християнські мотиви · марнота земної влади · жертовність і спасіння · екзистенційна скорбота