Псалма Давида
Яків Щоголів
На чистих ріках Вавілона
Сиділи й плакалися ми,
Як стіни рідного Сіона
Згадали з нашої тюрми.
На вербах висли арфи наші;
А ті, що нас взяли в полон,
Казали: "Грайте пісні ваші,
Співайте нам про ваш Сіон!"
Хіба ж, як ниєм по родині,
Так тут господню пісню нам
Співати можна на чужині,
Як ми колись співали там?
Коли тебе, Єрусалиме,
Забуду я тепер хоч раз,
Нехай Господь мені одніме
Правицю в той проклятий час!
Нехай присхне язик лукавий
До уст зневірених моїх,
Коли я днів твоєї слави
Не пом'яну на ріках сих!
Запам'ятуй, Господь, навіки
Той день Едомовим синам,
Той день, як галас їх великий
З кінця в кінець рознісся там:
"Руйнуйте камені Сіона,
Несіть йому огонь і дим!"
Дочка зневисна Вавілона,
Згубивша наш Єрусалим!
Блажен той буде, хто заплате
Тобі за ті твої діла,
Що ти, безжальна і проклята,
Нам на погибель принесла.
Блажен, хто смілою рукою
Колись дітей твоїх малих
Об стіни вдаре головою
Й поб'є на каменях твердих!
1881
Про вірш
Переспів скорботного 136-го Давидового псалма, де біблійний плач полонених юдеїв на ріках вавилонських трансформується у пристрасну романтичну елегію національної пам'яті, вірності рідній землі та невідворотної священної відплати гнобителям.
Історія
Поезія створена 1881 року і згодом увійшла до другої прижиттєвої збірки поета «Слобожанщина» (1898). Твір продовжує потужну лінію української духовно-філософської та романтичної лірики, започатковану псалмами Григорія Сковороди, Тараса Шевченка («Давидові псалми», зокрема «На ріках круг Вавилона») та Пантелеймона Куліша. Звернення до сакрального старозавітного тексту (136-й псалом «Super flumina Babylonis») у період жорсткого колоніального тиску Емського указу (1876) було для Щоголева формою езопівської мови та вираженням трагедії власного поневоленого народу.
Харківський романтизм Щоголева органічно поєднує біблійний універсалізм із питомою національною інтонацією туги за козацьким краєм. Перебуваючи в самоізоляції від активного громадського життя в Харкові, поет бачив у вавилонському полоні пряму алегорію духовної неволі України, зруйнованого Сіону козацької державності та небезпеки втрати родинної пам'яті під гнітом імперії.
Форма
Вірш написано чотиристопним ямбом із перехресним римуванням (АбАб), чергуванням жіночих і чоловічих клаузул. Струнка строфічна організація підкреслює урочисто-ораторський і молитовний лад висловлювання.
Ритмомелодика спирається на церковнослов'янську та народнопісенну кантилену; інтонаційний контур вибудуваний на градації — від меланхолійного зачину через урочисту клятву до експресивного, сповненого пророчого гніву драматичного фіналу з алітераціями вибухових приголосних («р», «д», «б»).
Як читати
Образна система ґрунтується на антитезі сакрального рідного простору («стіни рідного Сіона», «Єрусалим») та ворожої чужини («чисті ріки Вавілона», полон, тюрма). Центральний психологічний вузол — несумісність щирої Господньої пісні з неволею і наругою загарбників; арфи, що висять на вербах, виступають промовистим символом занімілого мистецтва, яке відмовляється тішити тиранів.
Клятва ліричного суб'єкта («Нехай Господь мені одніме / Правицю в той проклятий час!», «Нехай присхне язик лукавий...») апелює до архетипу органічного зв'язку слова, руки співця й вірності батьківщині. Відмова від пам'яті дорівнює фізичній та духовній смерті митця.
Фінал твору містить суворий старозавітний таліон — мотив невідворотної справедливої кари над Вавилоном. Нещадний присуд утілює романтичну концепцію фатальної історичної відплати за руйнацію святинь, де гнів полоненого народу стає знаряддям вищого правосуддя.
Теми: біблійні переспіви · туга за батьківщиною · духовне рабство · вірність рідній землі · священна відплата · непокора гнобителям