Рибалка
Яків Щоголів
(А. Л. Шиманову)
Понад вечір, як з роботи
Всі вертаються в село,
Я іду собі на річку,
Де мій човен і весло.
Довгий бовт і сак і сіті
Я у човен положу;
Поможи мені, цариця,
Одпливаючи, скажу.
Вдарю раз веслом і вдруге,
Човен воду розсіче,
І на дві руки доріжка
Поза човном потече.
Гей пливе старий рибалка:
Розігнись, очерети;
Розступись, густе латаття,
Дайте човнику пройти!
Я туди його направлю
Ще до пізньої зорі,
Де стоїть язок вербовий,
Щоб поладить ятері.
Стійте смирно через річку,
Ятері мої густі;
Як вода стемніша — риба
Буде сміло в вас пливти.
Повернувся човник далі;
Я край берега пливу…
Он гадюка засичала
І сховалася в траву;
Он деркач кричить у лузі,
Соловей співа в кущах,
І вівчарик свище фіть-фіть
У зелених комишах.
Я над берегом і сміло
Сак мій, зігнутий в дугу,
Закидаю з човна в воду
Попід аїр і кугу.
Вдарю бовтом раз і вдруге,
Сонну рибу сполохну;
Те і діло сак виймаю,
Щуку й окуня тягну.
Ну, вморивсь я в очеретах,
Так поїду у гаї
І на чистому закину
Сіті прядені мої.
Гей пливе старий рибалка:
Розігнись, очерети;
Розступись, густе латаття,
Дайте човнику пройти!
Ніч давно на землю сходе,
Соловей в кущах мовчить,
І на березі вівчарик
Не свистить уже фіть-фіть.
Тільки чутно: в лісі пугач
Ляснув по боку крилом,
Зашурчав кажан над ухом,
Та й затихло все кругом .
А рибалці це не вперше:
Ще ізмалу він ¡звик
Слухать пугача в діброві
І в гаю совиний крик.
От і виплив він на чисте,
Та на небо й погляда,
Чи не вийде з хмари місяць,
Щоб повидніла вода.
Розірвались чорні хмари,
Місяць жарко засвітив;
Ще рибалка з човна сіті
Кинуть в воду не поспів,
Озирнувсь, а гай зелений,
Як в огні, увесь горить,
Серебром берези блещуть,
Травка в золоті кипить!
Що це тут за темна сила?..
Хоче ще він позирнуть,—
Аж між дерева гаївки,
Наче-блискавки, снують…
І рибалка пожахнувся,
Сіті в човен положив,
Взяв весло, перехрестився
Та й назад собі поплив…
1877
Про вірш
Мальовнича етнографічно-медитативна поезія, що оспівує органічну єдність людини й річкової стихії у вечірній та нічній тиші слобожанської природи. Через монолог літнього рибалки автор розкриває традиційний промисел як священнодійство, сповнене глибокого супокою, таємничості та шани до прадавніх вод Ворскли.
Історія
Поезія увійшла до першої авторської збірки Якова Щоголева «Ворскла» (1883), маючи присвяту видатному українському етнографу, фольклористу та діячеві харківської громади Олександру Лазаревичу Шиманову (А. Л. Шиманов). Це засвідчує свідому етнографічну й культуротворчу настанову поета — зафіксувати у слові архаїчний уклад і побут Слобідської України.
Щоголів належав до пізніх представників харківського романтизму, для якого природа рідного краю, річка Ворскла та традиційні заняття предків слугували прихистком від нівеляційного тиску бюрократичної імперської повсякденності. Твір відображає концепцію поетизації вільної праці на лоні природи як найвищого прояву внутрішньої гармонії.
У творчому доробку митця «Рибалка» стоїть поруч із текстами про косарів, ткачів і степовиків, творячи розлогу поетичну енциклопедію народних типів і фахових ремесел слобожанського селянства.
Форма
Вірш написано чотиристопним хореєм із чергуванням жіночих і чоловічих клаузул при перехресному римуванні (AbAb). Плавна й розспівна хореїчна інтонація відтворює розмірені помахи весла, сплески річкової хвилі та неспішний ритм нічного човнування.
Евфонійна фактура твору насичена ономатопеєю (звуконаслідуванням свисту птахів: «фіть-фіть», плескоту бовта, шурхоту кажана) та багатством автентичної етнографічної лексики (сак, ятері, язок, бовт, куга, аїр), що створює неповторну звукову атмосферу літніх надвечірніх плавнів.
Як читати
Центральний образ старого рибалки виписаний як архетип хранителя гармонійного ладу буття. Його вихід на річку після завершення важкої денної праці сельчан сприймається як перехід у сакральний простір споглядання. Молитовне звернення «Поможи мені, цариця» репрезентує синкретизм народного світогляду, де християнські конотації зростають із культом водної стихії.
Пейзаж у Щоголева постає динамічним, одухотвореним і поліфонічним: очерети й латаття ввічливо «розступаються» перед човном, нічні птахи (деркач, соловейко, пугач) і плазуни утворюють цілісну симфонію сутінків. Поетичний погляд фіксує перехід від золотистого надвечір'я до оксамитової, настороженої темряви, коли змовкають співучі птахи й пробуджуються нічні істоти.
Укоріненість героєвого досвіду («А рибалці це не вперше: ще ізмалу він ізвик») підкреслює філософію родового зв'язку поколінь. Рибальство тут — не просто засіб виживання, а спосіб медитативного розчинення у Всесвіті, де навіть моторошний крик пугача чи сови сприймається як рідний і звичний голос буття.
Теми: гармонія людини й природи · етнографічний світ Слобожанщини · поетизація праці рибалки · магія літньої ночі · харківська романтична школа · звукопис річкового пейзажу