Щастя
Яків Щоголів
Породила сина мати,
Та й прохала бога дати
Молодому козакові
Долю, силу й чорні брови.
От і зріс козак на славу,
Роздобув козацьку справу;
Баче шлях широкий в полі,
Та й пішов шукати долі.
Іде степом, позирає,
Де та доля спочиває;
А вона кудись поділась, —
Мабуть, з вітром закрутилась.
Не схотів козак у полі
Та розшукувати долі;
Каже: "Довго треба ждати,
Щоб знайти її та взяти.
Є у мене чорні брови:
Не в степу, так у діброві,
Як шукати щастя буду,
То його я й роздобуду".
І зустрів козак дівчину;
Каже: "От знайшов рибчину!"
А вона, як озирнулась,
Баче — бідний й одвернулась.
"Ну, колись із мене сила,
Каже, так джерлом і била!"
Взяв мушкет, за плечі кинув,
На коня гукнув та й згинув.
Так і є: велика сила
Козакові послужила:
Як за Німан він подався,
Так живий і не вертався!
1877
Про вірш
Елегійно-баладна рефлексія з гірким фаталістичним пафосом про пошуки козацької долі, марність уповання на вроду та силу перед невблаганністю життєвого талану і смерті на чужині.
Історія
Вірш постав у 1877 році — напередодні виходу поета з творчого затишшя й формування корпусу текстів для збірки «Ворскла» (1883). Цей етап позначений інтенсивним осмисленням Щоголевим запорозької міфології та трагічної долі козацтва крізь призму народної пісенної філософії.
Біографічно цей період пов'язаний із кристалізацією романтично-елегійного світогляду митця: туга за минулою козацькою лицарською славою поєднувалася у Щоголева з песимістичним відчуттям приреченості людських сподівань у зіткненні з прозою дійсності та безжальним фатумом.
Форма
Твір написано народнопісенним чотиристопним хореєм із переважним чергуванням жіночих і чоловічих клаузул, характерним для козацьких і чумацьких ліро-епічних пісень.
Строфіка тяжіє до катренів із парним (суміжним) типом римування (AABB), що надає викладу рис стихійної народної балади з чітким діалогізмом та афористичними сентенціями.
Як читати
Сюжет будується як трирівневе випробування традиційних козацьких чеснот у пошуках метафізичного «щастя»: абстрактне шукання долі в степу змінюється сподіванням на красу й кохання («чорні брови»), а після соціального відторгнення бідняка заможною дівчиною — розпачливим покладанням на лицарську зброю та молодечу звитягу («велика сила»). Жоден із цих чинників не дарує щастя, підкреслюючи мотив обманутих сподівань.
Трагічний фінал («Як за Німан він подався, / Так живий і не вертався!») звучить як гірка авторська іронія над фаталізмом людського буття: буйна сила і врода козака не забезпечують щасливого життя, а лише прискорюють його безіменну загибель на далеких війнах за межами рідної землі. Образ долі персоніфікований, невловний і примхливий («з вітром закрутилась»), що зближує текст із прадавніми фаталістичними віруваннями українців.
Теми: козацька доля · пошуки щастя · трагічний фатум · нерозділене кохання · загибель на чужині