Січа
Яків Щоголів
Сумно сонце з неба світе,
Степ безкрайній топне в млі…
Мати-Січа! Поклонитись
Я прийшов твоїй землі.
І молюсь тобі, як святу:
Покажи тепер мені
Свій гасан, свій кош, крамниці,
Церкву й башти й курені.
Хай в литаври вдаре довбиш,
Хай заграють сурмачі;
Сутим золотом засяють
Корогви і пірначі.
Де старшина, де клейноди?
Нащо клик войовний стих?
Чом не плине по майдану
Лава лицарів твоїх?
"Все, що можна, я зробила",
Січа мовила на спит:
"Віру в бога боронила,
Берегла батьків завіт.
Та сама не вбереглася…
І тепер проміж руїн
Ти не вздриш ні товариства,
Ні клейнодів, ні старшин!
Животу, але і смерті —
Всьому є своя черга;
Ти ще в світі хочеш жити,
Так яка тобі пільга
Із гробів на землю кликать
Те, що тут колись жило,
Міччю моря клекотіло
І в неміччі полягло?
Подивись на кладовище,
Де лежать мої сини:
Їх могили розмиває
Повідь жадної весни!
Всім до тих могил байдуже,
І нема тії руки,
Щоб як свято поховала
Черепи і кістяки".
Чую: стих могильний галас,
Віє вітер округи,
І хлюпощуться по пісках
Чортомлика береги…
1882
Про вірш
Сповнена трагічного пафосу історична балада-реквієм про загибель Запорозької Січі та забуття лицарської слави. Твір проймає біль занепаду національної твердині та гіркий роздум про незворотність історичного часу.
Історія
Поезію датовано 1882 роком; вона увійшла до збірки «Ворскла» (1883), посівши чільне місце в історичному циклі творів про козацтво. Поряд із «Ворсклою», «Запорожцем» та іншими текстами, «Січа» стала виявом глибокої рефлексії поета над долею сплюндрованої української автономії.
Написаний у період жорсткої дії Емського указу 1876 року, вірш мав виразний протестний і мартирологічний підтекст. Повернення до руїн Січі на Чортомлику було для Щоголева не просто поетичною екзотикою, а духовним паломництвом до витоків національної свободи, зруйнованої імперією.
Форма
Вірш написано чотиристопним хореєм із чергуванням жіночих і чоловічих рим (АбАб), що створює карбований, маршово-елегійний темпоритм, споріднений із думами та козацькими похоронними плачами. Твір побудовано як діалог між мандрівником-паломником і персоніфікованою Січею.
Поетичний словник багатий на історичну козацьку лексику та військові реалії: «гасан», «кош», «курені», «литаври», «довбиш», «корогви», «пірначі», «клейноди», що реконструюють атмосферу козацької військової республіки.
Як читати
Центральний образ поезії — персоніфікована Мати-Січа, яка постає у вигляді знедоленої вдови чи святої мучениці серед руїн. Її монолог сповнений стоїчної величі: вона виконала свій історичний обов'язок («віру в бога боронила, берегла батьків завіт»), проте пала жертвою невблаганного історичного коловороту й людської байдужості.
Трагічний нерв твору сягає апогею в картині занедбаного січового кладовища, де весняні води безжально розмивають кістки запорозьких лицарів. Образ Чортомлика, що байдуже котить свої води по пісках, виступає символом вічної природи й забуття, яке поглинає колишню богатирську міць народу, викликаючи в читача гострий докір національній пам'яті.
Теми: козацька доба · Запорозька Січ · історична пам'ять · руїна · трагедія народу