Старець
Яків Щоголів
"Дай копієчку, панотче!"
Просе старець у вікна.
Бачу, що вояк. Питаю:
— Відкіля ти, старина?
"В світі, каже, хат багато,-
Я їх маю не одну:
Де захочу, там і сяду;
Де захочу, там засну.
А як мусиш, пане, знати,
Що я їм і що я п'ю,
Так своєї страви, ні-ні,
Не зміню я на твою!
Не за тим, що я не схочу
Їсти те, що ти їси;
А що ти свого обіду
Замість мого не даси.
Так зате вже їм, де схочу
І під тинню, і в хліві,
І на килимі багатім —
В оксамитовій траві!
Не дивуйсь, що в мене висне
Генеральський епалет:
То порвалась трішки свита,
Так сорочка лізе геть!
Але я вже не боюся
Ні пожару, ні ворів:
Все, що маю я багатства,
Все на себе я надів.
Та й за те спасибі богу,
Що й подасть мені усяк,
Що я сплю під чистим небом,
Що на спині є сіряк!"
1881
Про вірш
Соціально-побутова й філософська балада про колишнього вояка-жебрака, який під лахміттям зберігає гідність, внутрішню свободу та стоїчну зневагу до статків.
Історія
Вірш створений 1881 року й згодом включений до збірки «Ворскла» (1883), репрезентуючи один із найколоритніших щоголівських типів — відставного солдата-інваліда миколаївської армії, викинутого імперською машиною на узбіччя життя після десятиліть виснажливої служби.
Твір перегукується з етнографічними замальовками та соціальними типажами, які автор ретельно студіював на слобідських ярмарках, шинках і біля церковних папертей. Поет виявляє глибоку народницьку симпатію до знедоленого, переосмислюючи жебрацтво не як ганьбу, а як крайню форму особистої незалежності у відчуженому світі.
Форма
Твір написано чотиристопним хореєм із коломийковим інтонаційним підґрунтям, парним римуванням у більшості фрагментів та живим розмовним диханням. Евфонія тексту насичена просторічною лексикою, виразними діалогічними репліками та колоритними ідіомами («панотче», «старина», «під тинню»).
Композиційно поезія розгортається через структуру обрамленого монологу: коротке авторське запитання біля шибки дає імпульс розлогому сповідальному саморозкриттю старця, де трагічне переплітається з гірким народним гумором і сарказмом.
Як читати
Центральний образ — безіменний вояк-старчик — постає носієм скороводинської філософії «нестяжання» та внутрішньої волі. Його свідомий вибір просто неба й оксамитової трави замість панських покоїв є виявом моральної вищості над ситим обивателем: старець знає, що багатій не поступиться трапезою, проте сам він не проміняє своєї духовної автономії на чужу залежність.
Горька самоіронія персонажа найяскравіше кристалізується в деталі витертого одягу: діра на свиті, крізь яку виглядає сорочка, порівнюється з «генеральським епалетом». Цей разючий оксюморон підкреслює трагізм ветерана і водночас викриває фальш імперського мілітаризму. Старець досяг абсолютного спокою, адже той, хто не має нічого, крім сіряка, позбавлений страху перед злодіями чи пожежами.
Теми: доля старого вояка · філософія свободи · соціальна нерівність · народний гумор і самоіронія · зневага до багатства