Струни
Яків Щоголів
Проліта мій вік, як буйний
Вітер понад морем,
Бідний долею ясною
Та багатий горем.
І дивлюсь я округ себе
Од краю до краю:
Що ж там милого знайду я,
Що я там згадаю?
Бігли годи, як ті води
По долині плача,
І кропила ту долину
Скрізь сльоза гаряча.
Бачив я, як сильні правду
Бішено топтали,
Як у бідного багаті
Крихту одривали;
Як сірома попідтинню
Згорблена тулялась;
Над роботою за скибку
Кров'ю обливалась;
І як мати неодмовна
Хворую дитину,
Пригортаючи до серця,
Кутала в ряднину;
Як ту вродницю побідну
Лихо заїдало,
Й молоде та пишне тіло
Дарма пропадало.
Все я бачив; од усього
Серце надривалось, —
І тоді журливе слово
На папір прохалось.
Не тобі я, добродію,
Ситий та щасливий,
Друкуватиму мій гомін
Щирий і мисливий.
Щоб тобі його утямить,
Щоб з ним одружитись,
Треба знову, без сорочки,
На світ народитись.
Це ось вам: безщасний зроду,
Неодмовна мати,
Непривітана дівчина,
Я почну співати.
В мене струни, повні гарту,
Кожному не грають;
Так зате кого й полюблять —
Дуже привітають!
27 грудня 1877 р.
Про вірш
Маніфест громадянсько-демократичного покликання поета, сповнений болю за знедолений народ і категоричного неприйняття ситої байдужості.
Історія
Вірш датовано 27 грудня 1877 року — часом напружених пошуків естетичного самовизначення поета, що передували виходу фундаментальної збірки «Ворскла» (1883). Поезія постала як пряма відповідь на соціальні контрасти й загострення суспільного нещастя на Слобожанщині в другій половині XIX століття.
У цьому програмному тексті Щоголів синтезує традиції шевченківської інвективи з пізньоромантичним мотивом трагічного поетичного покликання. Вірш є своєрідним творчим кредо митця, де муза присягає на вірність страдникам, відмежовуючись від комфортного салонного естетизму.
Форма
Твір написано чотиристопним ямбом із чергуванням дактилічних/жіночих та чоловічих закінчень у коломийковій і пісенній традиції; римування перехресне з перевагою точних співзвуч.
Інтонаційна палітра багата на градації: від журливої елегійності оповіді про марність літ до ораторського декламаційного пафосу у фінальному зверненні. Виразна алітерація шиплячих і сонорних звуків підкреслює драматичну напругу звучання «гартованих струн».
Як читати
Центральна метафора «струн, повних гарту» символізує непохитне, випробуване болем і правдою поетичне слово, кобзарську генезу лірики Щоголева. Творчість митця мислиться не як безтурботна забава, а як акт високої етичної солідарності з тими, чиє життя позбавлене захисту.
Образна галерея твору розгортає панораму народного лиха: згорблена сірома під тином, зморена надроботою мати з хворою дитиною, знівечена молодість уродниці. Ці постаті персоніфікують стражденну Слобожанщину, перетворюючи текст на реквієм безправності.
Апострофа, адресована «ситому та щасливому добродію», окреслює глибокий соціально-естетичний вододіл: буржуазна ситість є онтологічною глухотою до правдивої поезії. Справжнє мистецтво вимагає співпереживання екзистенційній наготі буття, доступного лише тим, хто зазнав кривди.
Теми: поетичне кредо · співчуття до знедолених · соціальна несправедливість · шевченківські мотиви · трагізм буття · громадянська лірика