Судящий
Яків Щоголів
Раз завернув я у суд подивитись,
Як воно будуть там люди судитись.
Вийшов судящий, на всіх позирнув,
Ретязь начеплює, губи надув;
Паличку мідну у каламар тиче,
Двох чоловіків до столика кличе.
Вилізло двоє якихсь розбишак:
Око в одного таке, як буряк;
В другого вся покопирсана пика.
Це воно значить: ці два чоловіка
Добре горілки в шинку потягли,
Та, попобившись, до суду прийшли.
Палець у лоб собі вставив судящий,
Став підбирати закон підходящий.
"Ні, вже, він каже, не можна цього,
Щоб присудив я з вас, бідних, кого!
Що нам закони? Наш суд ліберальний,
В світі нікому не є підначальний!
От якби пан вас який попобив,
Я б його зараз в арешт посадив;
Я б його вивчив закона вважати,
Бідних нізащо людей зобиджати!"
Цеє почувши, побиті ракли
Спину почухали та й утікли.
Сам же судящий, як вишня червоний,
Став по стільцеві спихати закони;
Потім сердито на всіх позирнув,
Ретязь поправив та й губи надув.
Про вірш
Їдка сатирична замальовка пореформеного волосного чи мирового суду, що викриває демагогію, чванство та безпорадність імперського правосуддя перед стихією народного побуту.
Історія
Вірш постав у період творчої зрілості Якова Щоголева й увійшов до його дебютної збірки «Ворскла» (1883), де посідає помітне місце серед колоритних сатирично-побутових сцен із життя Слобожанщини.
Твір безпосередньо відлунює судову реформу 1864 року в Російській імперії, яка запровадила інститут мирових суддів та формально декларувала гласність і незалежність. Як чиновник губернської канцелярії, Щоголів досконало знав канцелярське закулісся та провінційну юриспруденцію.
Поет з іронічною посмішкою фіксує карикатурну прірву між пишномовними гаслами «ліберального суду» і реальною побутовою бійкою двох захмелілих гультіпак, з якою пихатий суддя так і не здатен упоратися.
Форма
Твір написано чотиристопним хореєм із парним (суміжним) римуванням (aabb), що надає оповіді жвавого, динамічного характеру колоритної балачки чи гумористичного фабліо.
У мовній тканині майстерно зіштовхнуто провінційний судово-канцелярський жаргон («ліберальний», «підначальний», «арешт», «закон підходящий») зі соковитою народно-розмовною лексикою Харкова та слобідських містечок («ретязь», «каламар», «покопирсана пика», «ракли»).
Як читати
Образна система твору будується на гострому гротеску й контрасті. Образ «судящого» зібрано з низки промовистих деталей-масок: начеплений посадовий ланцюг («ретязь»), надуті губи, червоне від безсилля обличчя («як вишня червоний») та мідне перо, яким він лише безпорадно «тиче» в каламар. Суддя прагне уособлювати велич закону, проте насправді діє як самозакоханий демагог.
Йому протистоять двоє колоритних «розбишак»-пияків (око «як буряк», побита пика). Їхня реакція на ліберальну тираду судді підкреслено комічна й природна: слобідські «ракли» просто почухали спину та спокійно накивали п'ятами, залишивши правосуддя сам на сам зі своїми невикористаними кодексами.
Філософсько-сатиричний підтекст вірша полягає у викритті формалізму й популізму бюрократичної машини. Декларації про «безстановість» і «захист бідних» перетворюються на беззмістовну позу, що пасує перед живою, хоч і непривабливою, правдою народного буття.
Теми: сатира · судочинство · народний побут · гумор · Слобожанщина