Три дороги

Яків Щоголів

На світ прийшов я, щоб в світі змігти
Легшу дорогу до долі найти.
Дітство пробігло, і з рідної хати
Весело вийшов я долі шукати.

Вийшов, та й бачу, що прямо з-під ніг
Шлях у трируччє далеко побіг…
Думаю: як би щасливу дорогу
Вибрати з трьох, що лягли по пологу?

Взяв я правою і єю пішов
Сміло, мов тут уже й долю знайшов.
Пахло весною, земля парувала;
Крізь її кору трава пробивала

Жилки листочків своїх молодих,
Вогких і сяйних од рос золотих;
Хмари по синьому небу не плили;
Снігом холодним яри не білили;

З норок глибоких до теплого дня
Лізла купками мала комашня…
Далі ішов я: озера блищали;
Крилами крячки об воду черкали;

Проліски лізли крізь корні вільшин,
Лист пробивався із сірих стволин…
Бачу й дивуюсь: що далі, то більше
Стали ярини й жита зеленіше.

І починає трава до колін
Лізти по взбіччях веселих долин.

Прямо іду я, доходжу до гаю,—
З гаю веселого, наче із раю,

Теплим подуло в мене вітерком,
Вкрилося листями древо кругом;
Сонце весняне світило і гріло,
Рослінь з землі і тягло, й золотило;

Тисячі пташок в убранні весни
Пісні тріщали свої голосні
І величання природи вражали
Тими піснями, як вміли і знали.

Думи мутилися, кидало в жар…
Повний святих і невідомих чар,
Далі б ішов я, так ось перед мною
Шлях заставлявся крутою горою,

Й ходу крізь неї ніде не було…
Щось мене сумом і жалем взяло
І, як крізь сльози, душі говорило:
"Все пропадає, що серце любило!

Думку про весну од себе жени, —
Вдруге не вбачиш своєї весни!"
Треба було мені знову вертатись,
Іншого шляху до долі питатись.

Я і вернувся, трируччє знайшов,
Ліву дорогу узяв і пішов;
Сонце над нею пекло і горіло,
Рослінь без жалю, як кипнем, варило;

Ані хмаринки, нема й вітреця;
Вогкість зцілюща не йде з озерця;
Те, що недавно з землі вилізало,
Витяглось вгору і спіть починало.

Йшов я все далі. Зелені жити
Силу з землі перестали тягти;
Вниз похилилось високе колосся
Й золотом зверху до корня взялося.

Спішно піднявшись на ранній зорі,
З косами йшли на жнива косарі;
Коси від жадного маху блищали,
Різали колос і дзвінко бряжчали.

В поле далеко веселі й гучні
Дужих в'язільниць летіли пісні…
Потім вже й коси бряжчать перестали;
Важко у копи снопи полягали;

Й ті, що колоссям лишились, лани
Спали в сухій і убогій стерні…
Далі не йшлося; та вже перед мною
Й шлях заставлявся крутою горою…

Де ж воно літо? І літо пройшло!
Щось мене сумом і жалем взяло
І, як крізь сльози, душі говорило:
"Все пропадає, що серце любило!

Шлях ти далекий зробив, та дарма:
Долі твоєї тут, мабуть, нема!"
Жаль було й літа: а треба вертатись—
Іншого шляху до долі питатись.

Я і вернувся, трируччє знайшов
І по середній дорозі пішов…
О, то найгірша тяглася дорога!
Вкрита грудками і зелом убога,

Вся у тумані, кальна і смутна,
Не звеселила б нікого вона!
З поля вже забрані жито й пшениця,
Даве стодоли багата пашниця;

Ключ за ключем голосних журавлів
В вирій далекий давно пролетів;
Гнеться під вітром вершина дубова,
Плаче й сумує за літом діброва;

Плаче й сумує діброва, а сніг
Білою скатертю по полю ліг…
Вітром і холодом дише від його,
Втішити серце не знайдеш нікого,

Серцю прихильних немає уже;
Що ж після нас прийшло,— те нам чуже.
Все нам чуже тут — природа і люди:
Холодно, темно і сумно усюди!

Гони пройшов я і взяв мене жах,
Вмить перенявся холодний мій шлях, —
Край його чорна бескеда лежала.
Й темрява землю кругом облягала.

Іншого шляху я більше не знав
І над безоднею каменем став;
А невідома таємная сила
Із-за безодні мені говорила:

"Долі позаду ти більше не жди,
Через безодню безбоязно йди
І не жахайся тієї дороги,
Що поведе тебе в інші пологи!"

Глянув я прямо; а прямо зорить;
Віра веде мене в світ, що горить…
О, якби там та не стало зоріти,—
Краще було б нам і в світ не ходити!

1894

Про вірш

Баладна медитація про життєве роздоріжжя, вибір долі та невідворотність розплати за обраний шлях.

Історія

Твір навіяний шевченківськими баладними традиціями («Ой три шляхи широкії») та народними казками про камінь на роздоріжжі трьох доріг.

Щоголів переосмислює фольклорний архетип у річищі власного досвіду пореформеної інтелігенції, яка шукала шляхів служіння рідному народові.

Форма

Тристопний анапест із чоловічими та жіночими римами, що надає оповіді хвилястого, тривожного ритму степової мандрівки.

Композиція будується на трикратній градації та контрасті доль трьох мандрівників: воїна, шукача багатства та правдошукача.

Як читати

Три дороги символізують типові життєві вибори українця XIX століття: служіння імперії, меркантильний розрахунок або тернистий шлях національного служіння.

Поет уникає прямого дидактизму, показуючи, що кожен шлях несе свої втрати, проте лише дорога честі залишає по собі світлу пам’ять на кургані.

Степовий простір у вірші постає метафорою самої історії України, де кожна стежка губиться в ковилі вічності.

Теми: вибір шляху · доля і роздоріжжя · фольклорний мотив · степ і простір · екзистенційний вибір

Усі поети