Та вже ж наші слобожани
Тини городили;
Із-під лугу, із-під гаю
Лозу волочили.
А я почав городити
Коло тії їхати,
Та де мене моя мила
Буде привітати.
Ой хто ставе берестину,
Щоб надовго сталась;
А я тичу шелюжину[1],
Щоб швидше ламалась.
Не хочу ж я городити
Того перелазу,
Та що його я не можу
Проскочити зразу.
Нехай лоза-шелюжина
Згинається нижче;
А дівчина до милого
Притулиться ближче!
Примітки
[1] Лоза (червона).
1877
Колоритна слобожанська ідилія з елегійним підтекстом про огорожі як символ людського відчуження, меж і збереження родинного затишку.
Вірш увійшов до золотого фонду української етнографічно-побутової лірики Щоголіва, створеної під час його перебування в маєтку на Харківщині.
Поет прагнув зафіксувати традиційний уклад українського села, що невблаганно руйнувався під натиском пореформеної урбанізації та промислового поступу.
Чотиристопний ямб із парним римуванням. Жвавий, оповідний тон імітує невимушену розмову ліричного героя з сусідами коло тину.
Багатий звукопис із шиплячими та сонорними відтворює шелест лози, стукіт кілків і шурхіт степового вітру.
Тин у поезії Щоголіва має подвійне смислове навантаження: це водночас оберіг власної садиби від недоброго ока і штучна межа між близькими людьми.
Лозовий пліт постає живою тканиною народного побуту, де кожен кілок і перевесло пов’язані з працею конкретного роду та предків.
Фінал вірша звучить як м’яка іронія над людським прагненням відгородитися від світу, коли сонце і вітер однаково світять і віють над усіма дворами.
Теми: народний побут · слобожанське село · родинне гніздо · символіка меж · етнографічна лірика