У полі
Яків Щоголів
Гей, у мене був коняка,
Був коняка-розбишака,
Мав я шаблю і рушницю,
Ще й дівчину-чарівницю.
Гей, коняку турки вбили,
Ляхи шаблю пощербили,
І рушниця поламалась,
І дівчина відцуралась.
За буджацькими степами
Їдуть наші з бунчуками;
А я з плугом та з сохою
Понад нивою сухою.
Гей, гей, гей, мій чорний воле!
Нива довга, в стернях поле…
Вітер віє-повіває,
Казаночок закипає.
Ой, хто в лузі — озовися,
Ой, хто в полі — одкликнися!
Скоро все засне під млою:
Йди вечеряти зо мною.
Зву… луна за лугом гине,
Із-за хмари місяць плине;
Вітер віє-повіває,
Казаночок простигає.
1846
Про вірш
Проникливий ліричний роздум про трагічну долю колишнього козака, який утратив бойове побратимство й романтичне щастя і тепер у самотній плугарській праці марно кличе живу споріднену душу.
Історія
Поезія належить до найранішого, харківського романтичного періоду творчості Якова Щоголева й датується 1846 роком. Це час навчання юного поета в Харківському університеті та його зближення з гуртком амвросія Метлинського та Ізмаїла Срезневського.
Твір безпосередньо відображає романтичний культ козаччини та гіркий мотив занепаду лицарського козацького стану після знищення Січі. Згодом поет включив цей шедевр ранньої лірики до своєї програмної збірки «Ворскла» (1883).
Форма
Вірш написано чотиристопним хореєм з чергуванням жіночих і чоловічих рим (перша частина тяжіє до суміжного парного римування aabb, далі змінюється на перехресне abab із рефренними вкрапленнями).
Ритмомелодика тісно пов'язана з народними козацькими та чумацькими піснями: рефрен «Гей, гей, гей, мій чорний воле!», паралелізми «Вітер віє-повіває», анафоричні вигуки-закличні інтонації та психологічний паралелізм єднають поезію з фольклорною традицією дум.
Як читати
Твір побудовано за принципом романтичної антитези: перша строфа реконструює героїчне минуле (коняка-розбишака, шабля, рушниця, дівчина-чарівниця), а наступна методично фіксує його руйнацію («коняку турки вбили, / Ляхи шаблю пощербили... дівчина відцуралась»). Лицарський епос поступається місцем безрадісній праці коло землі: козацькі бунчуки йдуть у марево чужого степу, залишаючи героя з сохою над сухою нивою.
Фінал поезії сповнений глибокого екзистенційного суму. Вечірній образ козацького кулешу («казаночок закипає» — «казаночок простигає») слугує тонкою психологічною метафорою марного очікування й поступового охолодження серця. Заклик у степову луговину тоне в мовчазній ночі, а холодний місяць над хмарою завершує картину безпросвітної самотності знедоленого воїна-орача.
Теми: козацька доля · втрачена молодість · самотність у степу · праця хлібороба · туга за минулим