Вечір
Яків Щоголів
Вечоріє і темніє,
По землі лягає мла,
І не зійде срібний місяць:
Хмара небо затягла.
Хукни ти, моя дружино,
У віконечко на скло:
Подивись, як замітає
Сніг і церкву і село.
Він подме й на нашу хату
І по стрісі до труби,
І широкі, і високі
Понамітує горби.
Стане холодно надворі,
І біда тому, кого
Хуртовина в чистім полі
Та настигне одного!
Тільки ти, моя голубко,
Не журись, що зайде ніч:
Я внесу соломи й хмизу,
Затоплю у хаті піч…
Затріщить сира ліщина,
Розгориться, запала, —
І нехай тоді надворі
Свище вітер, пада мла.
1877
Про вірш
Інтимно-елегійна пейзажна мініатюра, що протиставляє розбурхану зимову хуртовину затишку родинної оселі. Вірш сповнений глибокого ліризму, ніжності та світлої віри в рятівну силу домашнього вогнища.
Історія
Вірш датовано 1877 роком; згодом він увійшов до збірки «Ворскла» (1883). Це період творчого розквіту Якова Щоголева після тривалої паузи мовчання, коли поет повернувся до активної літературної праці, оселившись у Харкові та черпаючи натхнення у спокійному родинному колі й спостереженні за змінами пір року на Слобожанщині.
У поезії знайшла відображення характерна для Щоголева концепція хати як мікрокосму людського щастя й порятунку. Традиційний український побут кінця XIX століття з його піччю, тріскотом хмизу та засніженими стріхами постає тут осередком тепла посеред ворожого й суворого стихійного довкілля степової зими.
Форма
Твір написано чотиристопним хореєм із послідовним чергуванням дактилічних/жіночих та чоловічих закінчень, що утворює характерний для народної балади плавний, трохи заколисливий ритм. Римування перехресне (aBaB) із точними, евфонічними співзвуччями (мла — затягла, скло — село, кого — одного, пала — мла).
Особливої виразності надає звукопис: ономатопея й алітерація шиплячих і глухих приголосних («затріщить сира ліщина», «свище вітер») яскраво відтворюють як потріскування живого вогню в печі, так і пронизливий свист зимової завірюхи за вікном.
Як читати
Центральним художнім прийомом твору є контраст між зовнішнім та внутрішнім хронотопом. Зовні розгортається драматична картина безжальної степової стихії («хмара небо затягла», «біда тому, кого хуртовина... настигне»), де образ самотнього мандрівника символізує людську беззахисність перед фатумом. Всередині ж панує лад і захищеність, матеріалізовані в патріархальних символах домашнього огнища — сухий хмиз, солома, розпалена піч.
Звертання до коханої («моя дружино», «моя голубко») увиразнює інтимно-психологічний підтекст твору. Поет поетизує подружню вірність і любов як найвищий оберіг від життєвих невгод і темряви. Фінальне кільцеве повернення до образу «падаючої мли» вже не лякає читача, адже тепле полум'я оселі повністю знешкоджує холод мороку.
Теми: родинний затишок · зимовий пейзаж · хуртовина · домашнє вогнище · інтимна лірика · гармонія почуттів