(З Козлова)
Вечірній дзвін, вечірній дзвін!
Багато дум наводе він.
Про рідний край, де я розцвів,
І щастя знав і де любив,
І як, прощавшись з ним, один
В останній раз там слухав дзвін!
Як марево, весна моя
Пройшла; її не бачу я!
І скільки вже нема в живих
Тоді веселих молодих!
Вони спочили, як один;
Не чутен їм вечірній дзвін!
Засну і я в землі сирій!
І по долині не моїй
За вітром пісні прогусти:
Там інший лірник буде йти,
І вже не я, а стане він
Співати там вечірній дзвін!
1881
Елегійний шедевр пізнього романтизму, пройнятий меланхолійним сумом за втраченою молодістю, самотністю митця та передчуттям неминучого відходу у вічність.
Створена в 1881 році поезія є самобутньою переспівною інтерпретацією всесвітньо відомого мотиву Томаса Мура («Those Evening Bells»), перекладеного Іваном Козловим («Вечерний звон»), однак Щоголев надав йому глибоко національного, суто українського звучання. Вірш увійшов до збірки «Ворскла» (1883), ставши однією з найвиразніших вершин медитативної лірики поета.
Біографічно твір виник у часи гірких роздумів Щоголева про власну відірваність від літературного виру, фізичне згасання покоління романтиків 1840-х років та долю українського поета-кобзаря, що залишився на самоті серед чужого і байдужого світу модернізованої доби кінця XIX століття.
Вірш написано чотиристопним ямбом із повнозвучним суміжним парним римуванням (ААББВВ), що утворює тривалі хвилеподібні дистихи з виразною моноримою на лексему «дзвін» у кульмінаційних точках кожної частини. Музикальність підтримується дзвінким альтернуванням відкритих голосних та сонорних звуків.
Ритмічна пульсація імітує розмірені коливання церковного дзвону; розрив строфічної замкненості на користь емфатичних окличних пауз («вечірній дзвін!», «весна моя пройшла!») створює неповторну декламаційно-романсову інтонацію.
Центральний образ вечірнього дзвону функціонує як універсальний акустичний міст між минулим і теперішнім, життям і смертю, пам'яттю та забуттям. Метафора весни, що пройшла немов марево, поглиблює трагічний екзистенційний мотив незворотності часу, де могили ровесників стають знаком самотності ліричного суб'єкта серед живих.
Фінальний акорд трансформує особисту елегію у філософський роздум про невмирущість поетичного співу: образ «іншого лірника», який ітиме «по долині не моїй», символізує спадкоємність народного співу, де індивідуальне авторське «я» розчиняється у вічній пісні степу і рідної землі.
Теми: елегія · вечірній дзвін · минущість життя · самотність поета · образ лірника · ностальгія