Війна

Яків Щоголів

Десь гримнув гук, — пішла луна;
Усюди чуть: "Війна, війна!"
Говорять: "Все заснуло й спить,
Так треба землю розбудить".
Її ж не збудиш ти нічим,
Коли не пустиш дим і грім,
По всім усюдам ніччю й днем
З гармат, начинених огнем.
Говорять: "Плоду в їй нема,
І тільки кидаєш дарма
По ріллю чорному зерно,
Щоб і не сходило воно;—
Так треба землю кров'ю влить,
Щоб почала вона родить!"
Війна війна! Візьми й рушай,
Готуйся кинуть рідний край
І йди, куди тебе зовуть,
Щоб вічну славу роздобуть;
А славу певно знайдеш ти,
Хоч би про теє мав лягти
На місці пліка і не вчуть,
Як мертвих славити почнуть.
Осінній вечір. Бачу я:
Зібралась можная сім'я,—
Веселий гомін, грища, сміх;
А онде, одаль від усіх,
Шепоче вродниці своїй
Щасливий юнак: "Вір, я твій!"
Так вчула вродниця: "Война!"
І стала враз — як смерть вона…
По стернях батько плуг веде,
Важка робота хутко йде
І рівно ріжеться земля,
Бо син оранням заправля.

Не руш сих орачів: їх піт
Дає сім'ї покій і світ!
О ні! Молодший хай іде
Туди, де мертвих слава жде!
Відкільсь вітрець мені подув;
Я ніжний голос струн почув;
Іду під вікнами і жду,
Що ось музику десь знайду.
В вікно заглянув: поза склом
Віола стогне під лучком…
Схиливсь над нею юнак-грач
І слуха струн таємний плач…
Прощайся з тралом, чарівник:
Ти в полі вчуєш інший дзик
І знайдеш славу не таку,
Яку ти мав знайти в лучку,
Хоч, може, повний клятьби й мук,
До грала вернешся без рук…
Сурмлять у сурми. Як з води,
Встають і тягнуться ряди
Вояк… Страшна настала мить:
З гармат ударило; летить
Без ліку ядер по рядам
І рве їх тут, і рве їх там!
А де рвонуло — полічи
Тих, що упали, як м'ячі.
Так нащо їх лічить тепер?
Той вартий слави, хто умер,
Хоч не прийшлось йому і знать,
За що був винний помирать…
З країв чужої сторони
Ідуть вояки із війни, —
Так стільки тих уже нема,
Хто кров свою пролив дарма?
А теж їх рідні будуть ждать,
Щоб, руки зціпивши, сказать:
О, будь ти проклята, війна,
І хто дарма тебе вчина!

Про вірш

Глибоко драматичний антимілітарний твір-роздум, що викриває деструктивну сутність війни через руйнування любові, мирної хліборобської праці та мистецького покликання.

Історія

Поезія постала під безпосереднім враженням від подій російсько-турецької війни 1877–1878 років, коли масова мілітарна пропаганда романтизувала жертви на фронті. Твір увійшов до збірки «Ворскла» (1883), виразно контрастуючи з офіційним одописним пафосом імперської доби.

Щоголів виходить за межі суто батального опису, осмислюючи трагедію війни крізь призму життя простої людини, слобожанського селянського побуту та міської інтелігентної молоді, демонструючи фатальне переривання природного життєвого циклу цілих поколінь.

Форма

Вірш написано чотиристопним ямбом із суміжним парним римуванням (aabb), що створює карбований, маршовий ритм, який поступово набуває реквіємного звучання.

Ритмічна пульсація підсилюється емоційними вигуками, обірваними реченнями, риторичними звертаннями та звукописом (імітація гарматного гуркоту, зойків струн скрипки/віоли, тривожних сигналів сурм).

Як читати

Твір структуровано як низку контрастних кінематографічних мікросцен, де абстрактна кривава ідеологія («треба землю кров'ю влить») розбивається об конкретні людські долі: закоханого юнака, хлібороба-орача біля плуга та натхненного музиканта з віолою.

Образ війни постає як безжальний молох, що пожирає цвіт нації. Особливого трагізму сповнений образ музиканта-віолончеліста, чиї чутливі пальці створені для смичка й краси, а не для зброї, що провіщає непоправне духовне й тілесне каліцтво («до грала вернешся без рук»). Сатирично-гіркий мотив «вічної слави» звучить як трагічна ілюзія перед лицем гарматного пекла.

Теми: трагедія війни · цінність людського життя · антивоєнний пафос · мистецтво і жорстокість · руйнування долі

Усі поети