Вівчарик
Яків Щоголів
Випливала лебедочка по воді,
Дожидалась неминучої біди;
Заячала, в воду вдарила крилом,
Озирається по озеру кругом.
Дума, де їй діточок своїх найти?
Аж почула — шелестять очерети,—
Почали з їх дитинята випливать;
Матір вгледіли, до рідної спішать.
Поспливалися до купочки усі,
Полічила їх лебедочка — аж всі;
Поховала попід крила, стала гріть;
А сама схиляє голову — глядить,
Чи не мріє де шульпіка[1] угорі,
Чи не зробе він пригоди дітворі?
А шульпіка вже діток не доглядав:
Вдарив низом, в полі ящірку піймав,
Сів із нею десь обідать на землі,—
І лебедята, веселі, попливли…
В тую пору хлопчик череду пригнав
Напувати; сам на березі стояв.
Бачив все він: як шульпіка угорі
Тихо плинув, позирав по дітворі;
Як лебедята ховались в комиші,
Як лебідка, що не чула в їх душі,
Сумувала, озиралася кругом;
Як прикрила і пригріла їх крилом.
І вівчарик на герлигу похиливсь,
Стиснув руки, побілів, слізьми обливсь
Мабуть, знає непривітане хлоп'я,
Що його не гріла рідная сім'я;
Що, хиляючись під тиннями одно,
Не тулилося до матері воно;
Що із сироти не буде чоловік:
Сирота одно — бурлака цілий вік!..
[1] Шуліка.
1877
Про вірш
Проникливий ліро-епічний малюнок, де спостереження за материнською турботою лебідки увиразнює трагедію безпритульного хлопчика-сироти, приреченого на самотнє бурлакування.
Історія
Вірш написано 1877 року в період активного повернення Якова Щоголева до поетичної творчості після тривалого мовчання. Твір увійшов до його першої зрілої поетичної збірки «Ворскла» (1883), де посідає чільне місце серед творів соціально-побутового та пейзажно-алегоричного циклів.
Для поетики Щоголева притаманна пильна увага до долі соціально знедолених типів слобожанського села — бурлаків, наймитів, сиріт-вівчарів. Картина пасторального випасу отари біля степового плеса спирається на автентичні реалії Слобожанщини, водночас синтезуючи фольклорні мотиви про сирітську недолю.
Форма
Твір написано чотиристопним хореєм із парним (суміжним) римуванням (aabb), що надає оповіді пісенно-баладного, плавного та мелодійного ритму, характерного для народних дум і рекрутських пісень.
Щоголів майстерно використовує алітерації свистячих та шиплячих («шелестять очерети», «поспливалися до купочки»), інтонаційні паузи та синтаксичний паралелізм, що передає спочатку тривожне затишшя пташиної родини, а згодом — душевний надрив юного чабана.
Як читати
Композиція побудована на виразному психологічному контрасті та прийомі паралелізму. Перша частина змальовує природну гармонію: лебідка рятує малят від хижого шуліки (шульпіки) й огортає їх крилами, утілюючи абсолютне тепло материнського інстинкту.
Друга частина розкриває стан хлопчика-вівчарика: споглядання пташиного захистку викликає гострий спалах усвідомлення власної знедоленості. Символічні образи герлиги (опори бідного чабана), чужих тинів та приреченості на «бурлакування цілий вік» перетворюють побутову замальовку на глибоку екзистенційну елегію про самотність і дефіцит родинної любові.
Теми: сирітська доля · материнська любов · бурлацтво · природа Слобожанщини · соціальна самотність