Заєць
Яків Щоголів
Якось охотник та зайця піймав,
Виніс на місто і став продавати;
Я йому копу за нього віддав,
Тільки щоб людям нікому не дати.
Вніс його в хату; взяла його дріж;
Дивиться пильно на мене звірина;
Так мов і хоче сказати: "Не ріж;
Лучче пусти мене, — я сиротина!"
Взяв я — рукою погладив його,
Кинув на лаву капусти листочок;
Думаю: що тобі буде з того,
Що побіжиш ти у степ чи в лісочок?
Ну, я й пущу тебе: так як стріла,
Приснеш ти з рук моїх прудко на волю;
Думати будеш, що напасть пройшла
І що знайшов ти, не знать яку, долю?
Вдаришся в поле: оттам-то просторі
Все б тільки бігав та гриз би ти зілля;
Ніт, постривай лиш: щочасу, як вор,
Все ти ховайся то в кущик, то в рілля.
Все ти ховайся та вгору дивись;
Тільки ж згадаєш, щоб як задрімати,
А над тобою вже беркут повис:
Так і тремтить, щоб тебе розідрати!
Хмара простягнеться, випаде сніг,
Тут не дивись ти на ту холоднечу,
Тут не жалій уже, зайчику, ніг:
Все тільки петлі та петлі вимечуй.
В сніг ти спочити зарився, аж ось
Псар і хорти уже в поле поспіли;
Сам ти подався і все подалось:
Всі біжите ви до лісу, як стріли!
От ти і в лісі; не треба б уже
В ньому боятись ні звіра, ні птиці;
В лісі ж то все там тебе й стереже:
Сови, тенета, вовки і лисиці…
Ну, я й поніс його, кинув на тік;
Зайчик городами в поле подався…
Так і здавалось, що то чоловік
Бідний та бідний од миру ховався!
1877
Про вірш
Через оповідь про викупленого й відпущеного на волю зайця розгортається гірка соціально-філософська алегорія про вічну незахищеність і гнаність простої людини у ворожому світі.
Історія
Поезія датована 1877 роком — періодом активного творчого підйому Щоголева після тривалого мовчання, коли поет готував доробок для збірки «Ворскла» (1883). У цей час митець дедалі глибше звертається до долі знедоленого слобожанського селянства та міської бідноти, інтерпретуючи соціальну невлаштованість крізь призму органічної взаємодії людини з довколишньою природою.
Твір тісно перегукується з реаліями пореформеного українського села 1870-х років, де селянин, формально здобувши волю, лишався беззахисним перед чиновницьким і поміщицьким свавіллям, лихварями та суворою щоденною боротьбою за виживання. Слобожанський колорит тут відтворено у дрібних побутових і просторових деталях (ярмарковий продаж «на місті», копа грошей, тік, городи, хатня лава з капустяним листком).
Анімалістичний сюжет виростає з народної казки та байки про зайця-бідолаху, проте Щоголев позбавляє його комізму, трансформуючи у щемливу драму співчуття до «братів наших менших» і через неї — до пригнобленого рідного народу.
Форма
Вірш написано трьохстопним анапестом із чергуванням жіночих та чоловічих закінчень за перехресною схемою римування (AbAb). Стрімка, рухлива анапестична стопа віртуозно передає переривчастий задиханий біг звірятка, його метушливі стрибки та спалахи переляку («Всі біжите ви до лісу, як стріли!»).
Поетичній манері властива жива розмовна інтонація, наближена до невимушеної оповіді очевидця. Автор майстерно застосовує фольклорний діалогізм, риторичні запитання («що тобі буде з того...?») та дієслівну динаміку («петлі вимечуй», «приснеш», «подалось», «розідрати»), створюючи ефект невідступної кінематографічної погоні.
Як читати
Образна система твору будується за принципом просторового розширення небезпеки: від порятунку в селянській хаті — через степові простори, засніжене поле — до темного лісу. Проте кожен простір виявляється пасткою. Степ, традиційно символічний образ волі в українській ліриці, у Щоголева перетворюється на арену смертельної загрози, де кружляє хижий беркут; поле несе переслідування псарів і хортів; ліс таїть совині кігті, тенета й вовчі пащі.
Психологізм твору ґрунтується на проникливому співпереживанні оповідача до німої тварини. Погляд зайця («Дивиться пильно на мене звірина; / Так мов і хоче сказати: Не ріж...») викликає у серці людини гуманістичний відгук, змушуючи роздумувати про химерність дарованої «свободи», яка виявляється лише приреченістю на щохвилинний страх.
Кульмінація та розв'язка вірша несуть пронизливий алегоричний сенс, прямо висловлений у фінальних рядках: випущений заєць ототожнюється з бідним мужиком («Так і здавалось, що то чоловік / Бідний та бідний од миру ховався!»). Беззахисна істота стає символом приниженого людського буття, де всяке шукання долі обертається вічним утіканням від жорстоких соціальних хижаків.
Теми: соціальна алегорія · воля і неволя · природа Слобожанщини · гуманізм · знедолена людина · фаталізм буття