Запорожець
Яків Щоголів
Їде з Січі запорожець
В рідну Гетьманщину:
Там він кинув батька й матір
Та ще і дівчину.
Шапку набакир насунув,
Кунтуш відкидає;
Дике Поле переїхав
Та коню й гукає:
"Гей мій коню, коню милий!
Ось і Гетьманщина:
Тут нам води по поводи
Й сіна по коліна!"
Їде далі: Кремінь кинув,
Ворскло переїхав;
В слободу коня звертає,
Вулицю проїхав;
Вдарив ратищем в ворота,
Крикнув: "Пугу, пугу!"
Вийшла дядина, пізнала
Запорожця з Лугу.
"Гей була здорова, тітко!
Де ж це батько й мати,
Що і досі не виходять
Сина зустрівати?"
— Батько й мати! Довго, синку,
Довго тебе ждали;
Мабуть, ждати їм обридло,
Так поумирали!
Як учув козак про теє,
Взяв — перехрестився;
Подививсь на рідну хату,
В землю уклонився.
"Добре, тітко! Це я чую;
Що ж ти про дівчину
Скажеш тую, що любив я,—
Гей про Катерину?
Може, заміж вийшла дівка
Й діточок придбала,—
Хай їй легко буде жити,
Коли не вмирала!"
— Умирати не вмирала;
А як засмутилась,
Так в черницях, мій козаче,
Онде опинилась!
Ох, яка була хороша,
Та як надівала
Перед постригом на личко
Чорне запинало!
Як учув вояк про теє, —
Не сказав нічого,
Тільки ткнув у зуби люльку,
Ляснув вороного.
Крикнув: "Гайда, гайда, коню!"
До сідла вклонився,
Та назад у Дике Поле,
Як стріла, й завився…
1877
Про вірш
Драматична романтична балада про повернення січовика на спустілу батьківщину, де руйнація родинного затишку обертається непоправною самотністю та втечею в неозорий степ.
Історія
Вірш написаний 1877 року під час зрілого творчого піднесення поета й увійшов до його першої збірки «Ворскла» (1883). Це один із найвизначніших зразків пізньоромантичної віршованої повісті-балади в українській літературі другої половини XIX століття.
У творі тонко відтворено історико-географічний колорит Слобідської України та Гетьманщини: запорожець долає Дике Поле, перетинає річку Ворсклу та прямує в рідну слободу. Твір резонує з історичною драмою занепаду Запорозької Січі та втрати патріархального укладу українського козацтва.
Форма
Балада написана класичним чергуванням чотиристопного та тристопного хорея (коломийково-пісенна просодія баладного типу) з перехресним римуванням (abab) і чергуванням жіночих та чоловічих клаузул.
Динамічний діалогічний виклад, сповнений народнопісенних формул, звертань («Пугу, пугу!», «Гей була здорова, тітко!») та раптових психологічних пауз, створює високу емоційну напругу й надає розповіді кінематографічної виразності.
Як читати
Початковий мажорний настрій повернення воїна додому (бахурський жест насунутої набакир шапки, мрії про ситість і благодать: «води по поводи / Й сіна по коліна») різко руйнується суворою правдою дійсності: батьки спочили, а кохана Катерина прийняла чернечий постриг.
Образ чорного запинала нареченої постає психологічним і смисловим апогеєм трагедії: замість весільного вінця героїня обрала духовну самоізоляцію й тугу, що символізує загибель надій на відродження роду й повноцінне земне щастя.
Стримана реакція козака («Не сказав нічого, / Тільки ткнув у зуби люльку») підкреслює велич козацького характеру, де біль затамовується внутрішньою силою. Фінальний образ стріли, що знову несе вершника у Дике Поле, символізує вічне повернення до стихії абсолютного відчуження й безмежного степового фатуму.
Теми: запорозьке козацтво · повернення додому · втрачене кохання · Дике Поле · баладний фатум