Запорожець над конем
Яків Щоголів
Плине сонце над Ореллю
І в воді її горить;
Вітер тирсу колихає,
З дерезою гомонить.
На степу пекельна спека;
З неба жаре, як огнем…
Серед шляху похилився
Запорожець над конем.
На йому жупан шовковий,
Пояс в золоті повис,
Кармазинові вильоти,
В дорогій оправі спис.
Вірний огир ледве дише:
Зна, що згинути пора,
І померклими очима
На вояку позира.
Зроду бравий запорожець
Ні сльозинки не пролив;
А тепер стоїть, понурий, —
Вид його затуманів;
Вдарив ратищем у землю,
Та й говоре він коню:
"Виніс ти мене на волю
Із пекельного огню!
Ані милої родини,
Ані брата я не знав:
В Дикім Полі на роздоллі
Я тебе за брата мав.
Підіймися, вдар копитом,
Все моє собі візьми:
Дорогі мої одежі,
Казани мої з грішми.
Розпусти по вітру гриву,
Понесися з козаком
Шляхом, балками, степами,
Непроходним байраком!"
Але огир ледве дише,
Зна, що згинути пора,
І померклими очима
На вояку позира…
Про вірш
Драматична балада про нерозривну побратимську вірність козака і його бойового коня, сповнена високої трагедії лицарського кодексу честі та ностальгії за козацькою вольницею.
Історія
Твір постав у річищі неоромантичного зацікавлення українською історією та героїкою Запорозької Січі, посівши чільне місце в історико-баладному циклі збірки «Ворскла» (1883), де поет оспівував степове лицарство та козацькі святині Слобожанщини й Подніпров'я.
Для Щоголева, як яскравого представника харківської романтичної традиції, характерне звернення не до парадної баталістики, а до камерного, гранично загостреного психологічного моменту в долі степового воїна, який опиняється віч-на-віч зі смертю свого єдиного друга.
Форма
Вірш написано чотиристопним хореєм із чергуванням жіночих та чоловічих закінчень у катренах (перехресне римування AbAb із холостими непарними рядками, властивими для народнопісенної силабо-тоніки).
Фольклорна стилізація досягається використанням паралелізмів, традиційних тавтологій («Дикім Полі на роздоллі»), звертань-голосінь та баладного рефрену, що закільцьовує драматичну сцену прощання.
Як читати
Образна система твору розгортається на тлі архетипного південноукраїнського пейзажу — пекельної степової спеки над річкою Оріллю, де природа виступає співучасницею трагедії. Контраст між розкішним одягом лицаря (шовковий жупан, золото, кармазинові вильоти) і його безпорадністю перед фатумом увиразнює примарність матеріального багатства перед лицем вірності.
Кінь у баладі постає не просто атрибутом воїна, а персоніфікованим братом-рятівником, єдиною рідною душею самітнього запорожця. Емоційна кульмінація — відчайдушний плач безстрашного рубаки, який уперше в житті тужить над конаючим побратимом, віддаючи йому всю здобич за один рятівний крок у безсмертя степу.
Теми: козацька героїка · побратимство · лицарська честь · баладний фатум · степова романтика