Зозуля
Яків Щоголів
І полем і лугом весна керувала!
Я чув, як холодна земля одтавала;
Я бачив, як лізла із корня травинка,
Під променем сонця блищала росинка;
Як яблуні й вишні листки розпускали,
Як проліски вільхам коріння вкривали;
По дереву лізли червоні комахи;
На гілках сідали й гойдалися птахи;
Як гожий метелик на світ народжався,
Із пуколки виліз і в крильця вряджався
В зеленому лузі дівчина стояла
Й веселую пісню з пташками співала.
Усе їй сміялось, усе їй любилось,—
Їй весело жити, так жити хотілось!
Співала ту пісню дівчина та й вздріла,
Що збоку зозуля на дерево сіла,
І стала хороша у птаха питати,
Чи довго ще в світі їй весни стрівати?
Зирнула їй пильно зозуля у вічі,
Роззявила ротика й вдарила тричі.
Заплакала мила, голівку схилила,
Стояла рожева, а то й побіліла.
"Ох, ненечко-нене, що буду робити?
Дає ж мені мало зозуленька жити!
Прохала я в неї піввіку — не скільки,
А птах мені каже: три роки, та й тільки!"
Три роки минуло: весна керувала,
І яблуня й вишня листки розпускала,
Червоний метелик на світ народжався
Із пуколки виліз і в крильця вряджався;
По дереву лізли купками комахи,
На гілках сідали й гойдалися птахи.
І знову у лузі дівчина стояла,
Та тільки вже пісні вона не співала.
А по раз за серпе хапалась рукою…
Що, мила, зробилось в три роки з тобою?
Черкнула зозуля, на яблуню сіла;
Невесело й смутно пита її мила:
"Скажи мені, пташко, чи довго ще жити?"
І стала зозуля їй носиком бити.
І десять, і двадцять, і тридцять пробила…
Лічила дівчина та й лік загубила.
"Навіщо, говоре, життя у невзгоді!
Не била б ти краще ні разу — та й годі!"
Про вірш
Баладно-філософська поезія про зустріч молодості зі смертністю та тривожне очікування власної долі, розгорнута на тлі вічного й безтурботного весняного оновлення природи.
Історія
Твір належить до збірки «Ворскла» (1883), де Яків Щоголів часто звертався до архаїчних фольклорних вірувань, народної демонології та міфопоетичних образів Слобожанщини.
Мотив фатального пророцтва зозулі та зіставлення бурхливого розквіту весни з раптовим згасанням дівочого життя відбиває характерну рису романтичної свідомості письменника — відчуття хисткості земного щастя та трагічного фатуму.
Форма
Вірш написано чотиристопним амфібрахієм із суміжним (парним) римуванням (aabb), що надає оповіді плавної, широкої, епічно-розповідної ходи, характерної для балад та народних оповідок.
Побудований за принципом психологічного паралелізму та строфічного повтору: весняне пробудження природи у першій частині віддзеркалюється через три роки у другій частині, увиразнюючи трагічний контраст між вічністю флори/фауни й людською минущістю.
Як читати
У творі майстерно втілено архетип зозулі як віщого медіатора між світом живих і прихованими вироками долі. Перше кування, обмежене трьома ударами, накладає на героїню тягар самонавіювання, виснажуючи її внутрішні життєві сили через постійний страх неминучої кончини.
Художня антитеза між соковитим, мікроскопічно деталізованим буянням весни (рух комах, розпускання пуп'янків, народження метелика) і застиглим внутрішнім заціпенінням дівчини створює напружений драматизм. У фіналі парадоксальне щедре кування зозулі розкриває іронію сліпої віри у фаталізм та психологічну руйнацію, заподіяну очікуванням смерті.
Теми: людина і природа · фатум і пророцтво · молодість і згасання · фольклорні вірування · весна