Соната Прокоф’єва

Іван Драч

Любимому
І
Закрутили,загули, заграли,
Чистим лугом серце повели
Вишукані голубі хорали
По стежині сизої імли.
Жовтороті полохливі грози
Пнулися з оранжевих шкарлуп,
І дуби, як чорні важковози,
Гупали, всідаючись на круп.
Схід на випас випускає
Кирпатого місяця.
Грім вигуркує з-за гаю —
На хмарі не вміститься.
Другий грім за ним прибрів,
Креше кременем з-під брів —
гнівно, гонористо,
звивисто, барвисто.
Поки сльози випали
Та по чарці випили,
Йшло сто літ чи сто гон,
Йшли крізь сон на стадіон…

ІІ
Футболісти зморені,
І футболки чорні.
А лобами куцими,
А тупими буцами
Розбігаються круто
і не м’ячем з розворота,
А головою Сократа
пробивають ворота.
Воротар прудкий, як муха,
Хап філософа за вуха,
Прикладається з розгону —
Прямо в пельку стадіону
Вибиває.
Всюди шал.
Ораторія. Хорал.

Ill
З минувшини йдуть у майбутнє Сократи,
В них небом по вінця налиті сонати,
З плечей не сфутболити їхніх голів,
У правду людську не забити голів.
Годі, панове, розумом грати…
Сократи.
Сократи.
Музичні Сократи.

Хай у вічність стелиться дорога
Золотим шафранним полотном.
В мене світла нині, як у бога,-
Тонни сонця сиплють у вікно.
Видухмяні, запашні, басисті —
Всі акорди пахнуть теплим сном
І, в тривожні сині ноти втиснуті,
Котяться шафранним полотном.
Вдарить скерцо висонценим сяйвом,
Лихо в лантух зсиплеться пшоном,-
І ряхтять мелодії русяво,
Мерехтять шафранним полотном.

І пружнасті, вимиті грозою,
Вистояні, як баске вино…
Я пірнаю в сонце з головою,
Щоб дістати у сонаті дно.

IV
Сонато, візьми мене на крила своїх
вогняних мелодій. Дай мені наточити з
скрипкового смичка, дай мені наточити
в серце прокоф’евського весняного соку.
Дай на мою долю блакитного музичного
вітру. Фаготи і валторни, за ваше
прокоф’євське здоров’я!

V
Я люблю його чорні пожежі,
Він чистий, крицевий встає,
Мов тригранний багнет телевежі,
В розпанахане небо моє.

Він вбиває мене акордами
І ультрамариновим мостом,
Над полями моїми гордими
Креше атомним копитом!

VI
“Кардинальним здобутком (чи вадою
коли хочете) мого життя завжди були
пошуки оригінальної, своєї музичної мови.
Я ненавиджу мавпування…”

VII
Від твоїх музичних дотиків у небі
розквітають зорі.
Всі вони — твої рожеві нотні знаки.
З них рониться вишнева пахуча роса.
Мої сімнадцятилітні дівчата, звісившись
з розчинених вікон, ловлять її пошерхлими
вустами. У нецілованих дівчат завжди
тріпоче на губах переливчаста зоряна
роса твоєї сонати.
Щовечора ти береш мене під руку, а я
виношу тобі з серця вишнево-чорні
троянди, пересипані сльозами вдячності.

Драч Іван

Про вірш

Віртуозний поетичний екфразис музики Сергія Прокоф'єва, де фортепіанні акорди матеріалізуються у бурю природних стихій, кінські перегони та космічну грозу.

Історія

Твір присвячений знаменитій Сьомій («Воєнній») сонаті Сергія Прокоф'єва — шедевру світової музики ХХ століття, що передає катастрофізм воєнної доби, сталевий натиск стихії та волю до опору.

Поезія увійшла до збірки «Соняшник» (1962) і стала зразком найвищої синестезійної майстерності Драча, який прагнув передати акустичну енергію музичного твору засобами українського слова.

Форма

Поліметричний вірш, побудований за принципом музичного скерцо та токати. Ритм коливається від швидкого чотиристопного хорея до розімкнених акцентних рядків, передаючи шалений фортепіанний біг.

Як читати

Музика Прокоф'єва розгортається як грандіозна містерія природи: «Закрутили, загули, заграли... жовтороті полохливі грози пнулися з оранжевих шкарлуп». Дуби постають чорними важковозами, а грім креше кресалом по небу.

Драч бачить у Прокоф'єві рідного за духом титана, чия залізна творча воля перемагає хаос і страх, утверджуючи тріумф життя крізь дисонанси та бурі трагічного ХХ століття.

Теми: Сергій Прокоф'єв · музичний екфразис · синестезія · стихія грози · звукопис

Усі поети