В простори смутно-голубі степів
Злетіла ластівок миглива хмара,
Берези подих свіжий зеленів
Над тінню темною вогкого яра.
Нащо шукати вічно зайвих слів,
Аби сказати: ласка се чи кара,
Коли не зменшило свого пожара
І не згасило сонце ще огнів.
Піди в сільську у дерев’яну церкву,
Там в образі маляр, вже нині мертвий,
Зложив комусь незбагнену ясу.
Дивись понад обличчями святими,
У бурштиновому ти бачиш димі
З лицем жіночим і грудьми осу.
Довершений неокласичний сонет про осяяну спокоєм ясу степових просторів, свіжий подих беріз над яром та мудру відмову від зайвих суєтних слів.
Слово «Яса» у давньоукраїнській мові означає сяйво, осяяння або знак вісті, що задає високий філософсько-споглядальний тон твору.
Сонет написаний у період творчої зрілості поета, коли він прагнув до абсолютної стильової гармонії та внутрішнього умиротворення.
Твір відображає неокласичний ідеал атараксії — мудрого спокою душі, що підноситься над дріб'язковими конфліктами буденності.
Класичний сонет із бездоганним п'ятистопним ямбом та строгою архітектонікою рим, що втілює пластичну скульптурність думки.
Тонке зіставлення кольорів: смутно-голубі степи, миглива хмара ластівок та свіжа зелень берези над вогкою тінню.
Степовий простір постає храмом чистоти й рівноваги, де політ ластівок і рух вітру звільняють душу від вантажу земних тривог.
Риторичне запитання («Нащо шукати вічно зайвих слів, аби сказати: ласка се чи кара...») виражає відмову від людського мудрування перед вищою величчю природи.
Яса у Вороного — це стан благодатного мовчання, коли людина осягає істинний сенс буття без штучних догм і словесного шуму.
Теми: сонет Яса · степовий простір · мудре мовчання · краса природи · неокласична гармонія