Дзвони Атлантиди
Олексій Кацай
Ми потопаємо усе своє життя
в минулому і нас не врятувати
зникаємо й на берег черепи
з імли виносять
океанські хвилі
Той гине у штормах величних змін
той скаженіє в мертвім штилі будень —
лиш хилитає дзвони течія
в каплицях Атлантиди
Та ще вони бентежать береги
ті дзвони не розколоті — зарослі
травою небуття і їм у такт
щось метроном відлічує прибою
але ніяк не може полічити
бо океан то є не сума хвиль
а нескінченність суми
Сріблясті риби й бронзові птахи
місцезнаходження тих дзвонів знають
адже вони луна їх у живе
мутована і вранішні рибалки
їх випускають з неводів своїх
і щось кричать услід
зірвавшись раптом в таїну із борту
“Летючого Голландця”.
Про вірш
Містико-історична поема про підводний дзвін затонулої Атлантиди, що тривожно б'є крізь товщу океанів і століть як вічне застереження людській писі.
Історія
Твір належить до знакових робіт однойменної книги Кацая, де автор досліджує циклічність цивілізаційних катастроф.
Поет звертається до світового міфу про Атлантиду як попередження сучасній цивілізації, що опинилася на межі самознищення.
Форма
Урочистий п'ятистопний ямб із багатством звукових алітерацій («дз», «гл», «вн»), що імітують важке гудіння підводного дзвону.
Строфіка з перехресним римуванням підтримує відчуття безперервного накату океанських хвиль на затоплені святилища.
Як читати
Дзвони затонулого материка виступають голосом прихованої совісті людства, похованої під водами техногенного самозасліплення.
Океанська глибина постає простором збереження істини: те, що було зруйноване на поверхні, очищується тишею водного мороку.
Почути цей передзвін здатна лише людина, яка подолала ілюзію прогресу і готова вслухатися у трагічні уроки минулих ер.
Теми: дзвони Атлантиди · загибель цивілізації · голос предків · історична пам'ять · засторога людству