Всесвіт — змій з пістрявою шкірою…
Олексій Кацай
Всесвіт — змій з пістрявою шкірою, який схопив себе за хвіст!.. Ось пружньо скрутились орбіти планет кільцями, раптово стиснувши низку куль, немов лещатами та й втягують її в нескінченний тунель свого замкнутого тіла. Пульсують на шкірі плями зірок в унісон з гіпнотичним рухом намиста світів, з’єднаних тулубом непорушного плазуна і залишаються на одному місці. Нема руху, нема! Але там, в глибинах, щось відбувається, бубнявіє вогненним пухирем і руйнує космічне безлуння, і якоюсь полум’яною шаблюкою розрубує зсередини навпіл невмирущу, здавалось, зміюку, і розсипає кульки-намистинки.
О, життя — строката стрічка, зав’язана морським вузлом!.. Зачарована потвора застиглого часу вісімкою скручує цю стьожку і порцелянові ліліпути кудись йдуть, та ніяк не можуть прийти, заблукавши в сірій пустелі одновимірного простору, що його вирахував дивак Мьобіус. Вирахував із неуваги до пам’яті та думок, вирахував із боготворіння дії тіла, з байдужості, з якою кожен з нас падає в область незнаного — в область серця, але навіть не відчуває цього. І лише розбившись, помічає, що стрічка луснула, що репнула шкіра, а сам він є згустком вогню, крику та сузір’їв.
Про вірш
Космогонічна поема-видіння про Всесвіт як змія Уробороса, що пожирає власний хвіст, замикаючи простір і час у нескінченну квантову пастку.
Історія
Твір репрезентує метафізичну лірику Олексія Кацая, захопленого космологією, теорією струн, квантовою гравітацією та східними містичними доктринами про циклічність буття. Поет органічно поєднує релятивістську астрофізику з давніми міфологемами.
Поезія відбиває характерне для автора відчуття клаустрофобії замкненого континууму, де розширення простору є лише ілюзією статичного руху всередині колосального вселенського плазуна.
Форма
Експресивний філософський верлібр, насичений щільною астрофізичною та біологічною термінологією, ритмічними нагнітаннями й парадоксальними метафоричними зв'язками.
Як читати
Образ Всесвіту розгортається через архетип Уробороса: «Всесвіт — змій з пістрявою шкірою, який схопив себе за хвіст!..». Орбіти планет стискаються кільцями-лещатами, втягуючи матерію у нескінченний тунель власного тіла, де зірки є лише пульсуючими плямами на нерухомій шкірі плазуна.
Поет ставить болісне питання про видимість руху («Нема руху, нема!») і водночас фіксує таємниче дозрівання нового спалаху з вогненного пухиря в надрах матерії. Людина в цій системі постає спостерігачем грандіозного циклічного пульсу світобудови.
Теми: космологія · архетип уробороса · простір і час · філософський верлібр · квантова міфологія