Вдосвітку вздовж колії…
Олексій Кацай
Нишком неначе досвідчений євнух
тихо мов нота що спить у трубі
по площині відображень непевних
йшов я повзбіжно самому собі
І невловимим чудовиськом Нессі
спостерігав як тягнула свій хвіст
виснаженість пасажирських експресів
у експресивну наснаженість міст
Рейки лискучі не перетинались
бо ж є перетин ознака біди
і світлофори лукаві не знались
із відображеннями у воді
Небо
мов чорний собака
спрокволу
скиглило вітром та вічно глухі
люди чвалали повздовж видноколу
й небо збирало зірок реп’яхи
Ранок здирав їх а перше проміння
трощив у росах на зламу кутах
йшов я по схрещенню світла і тіней
квіти саджати на згаслих зірках.
Про вірш
Сюрреалістична медитація світанкової самотності біля залізничного полотна, де ліричний суб'єкт виходить за межі буденності заради творення краси на згаслих зорях.
Історія
Поезія відображає інтерес автора до урбаністичних маргіналій та індустріальних ландшафтів, трансформованих у містичний простір пограниччя.
Твір органічно поєднує український символістський досвід із поетикою наукової фантастики та магічного реалізму.
Форма
Різностопний анапест із елементами дольника, що відтворює аритмічний стукіт потягів і хиткість світанкових візуальних образів.
Перехресне римування з багатством неточних асонансних співзвуч («євнух — непевних», «Нессі — експресів»).
Як читати
Паралельний рух «повзбіжно самому собі» фіксує явище психологічного роздвоєння особистості, що спостерігає за метушнею урбаністичного мурашника збоку.
Химерні зооморфні метафори (потяг як Нессі, небо як чорний собака, що збирає реп'яхи зірок) формують атмосферу застиглого сновидіння.
Кульмінаційний акт — саджання квітів на згаслих зорях — постає поетичним маніфестом відродження світла серед мертвотної інерції міст.
Теми: урбаністична самотність · колія буття · сюрреалізм · світанок · поетичне покликання