Змикались міцно
чорні мацавки імли
крізь них точились ми
у небо
вони висмоктували нас
аж до нейронів дна
втекла злякавшись ошелешена луна
із неба
але
зоравши ночі переліг
самотину із себе вичавив наш крик
таки зробивши крок
до гомону зірок
крізь небо
і довго руку подавав
німій луні
але вона сховалась
в теплому багні
під небом
й вигадувала там собі богів
які не мали
раненосних голосів
а крик зникав
за небом.
Екзистенційна драма протистояння живого бунтарського крику, що рветься до зірок, та боягузливої луни, яка обирає затишок теплого багна.
Вірш відображає гіркі спостереження автора над суспільними настроями пострадянського періоду — конформізмом більшості супроти одинокого пориву митця.
Твір спирається на барокову алегоричну традицію персоніфікації абстрактних понять.
Вільний тонічний вірш із рваним, експресивним ритмом, де розриви рядків імітують подолання в'язкого опору мороку.
Кільцеве римування у фіналах строфоїдів («із неба — крізь небо — під небом — за небом») утворює вертикальну вісь боротьби.
Чорні мацавки імли, що висмоктують людину до нейронів дна, уособлюють ендогенну та соціальну депресію, яку необхідно перемогти зусиллям волі.
Луна постає символом конформістської маси, яка ховається в болоті й конструює собі зручних, безголосих і безпечних богів.
Крик як втілення чистого суверенного духу долає німоту Всесвіту, виходячи за межі звичного неба до істинного зіркового співбуття.
Теми: бунт духу · конформізм і свобода · екзистенційний вибір · крик і безмовність · подолання мороку