На лицях зморшки, мов промоїни на глині
під зливою часів з надгалактичних хмар,
куди ми, грішні й безневинні,
здіймаємо життя свого тягар.
По колу котиться планети брила,
свій шлях гойдкий змикаючи раз в раз,
і розірвати нам не вистачає сили
жахливих пут,
а мо’ всесвітній сказ
нас полонив,
та й зв’язані ми лікарями,
що нас тримають
в жовтої зорі —
смутною Долею й Везінням хитрим — і
ніяк не можемо прийти до тями?
Струмують зморшки по чолу нові.
Драматичний філософський роздум про невблаганну ерозію людського життя під зливами надгалактичного часу та неможливість розірвати пута фатуму.
Вірш виник у період глибоких роздумів поета над крихкістю людської біології супроти незворотних законів ентропії Всесвіту.
Текст відлунює настроями пізнього екзистенціалізму та філософії абсурду, поширеними в інтелектуальних колах 1990-х років.
Різностопний ямб із перехресним римуванням, чий пульсуючий і нерівний перебіг підсилює враження внутрішнього задихання та тривоги.
Використання різких інтонаційних пауз, риторичних запитань і тире акцентує драматичний розрив думки.
Зморшки на обличчях як промоїни на глині під зливою космічних хмар візуалізують тіло як частину ландшафту, що зазнає вивітрювання вічністю.
Образ планети, яка котиться по замкненому колу, символізує циклічну пастку буття, де людство зв'язане лікарями-символами — Долею і хитрим Везінням.
Неможливість «прийти до тями» викриває трагічну сліпоту людської цивілізації, замкненої біля своєї жовтої зорі.
Теми: старіння · плин часу · фатум і свобода · тілесність і космос · трагізм буття