Неначе звук покинувши струну
йдемо ми ще лупаті і лускаті
крізь темряву темнішу за пітьму
єдину суть в розбіжностях шукати
Б’ючи у скривлених сонць тулумбас
в галактик розбігання всесвіт грає
й здерає сухозлоту час із нас
втім бруд і гар із нас він теж здерає
Але ми відчайдушно голі як
з вологих скойок вийняті перлини
єднаємо слідів своїх кістяк
для м’язів шляху що веде у днину.
Есхатологічний роздум про людину як самотній звук, народжений струною буття, що прямує крізь морок розбігання галактик у пошуках первинної сутності.
Твір входить до космологічного корпусу поезій Кацая, де музично-акустичні категорії переплітаються з релятивістською астрофізикою та метафізикою духу. Поет бачить земне людство ще незграбним, первісним у масштабах Всесвіту, але приреченим на великий пошук.
Вірш розвиває ідею спалювання штучної сухозлоти цивілізації заради оголення істинної духовної сутності.
П'ятистопний ямб із перехресним римуванням. Стриманий, урочистий ритм відтворює затухаюче, але незгасне вібрування космічної струни.
Метафора людини як «звуку, що покинув струну» і йде крізь темряву, геніально схоплює крихкість і водночас енергетичну природу свідомості. Ми йдемо «ще лупаті і лускаті», долаючи первісну біологічну обмеженість заради пошуку єдиної суті в хаосі розбіжностей.
Час здирає з нас фальшиву позолоту, але одночасно очищає від накопиченого бруду й гару, залишаючи душу оголеною перед обличчям вічності. Політ звуку у морок постає як благородний подвиг самопізнання.
Теми: людина і всесвіт · метафора струни · космічний звук · очищення часом · метафізичний пошук