Човник
Віктор Забіла
Чи довго я, нещасний,
Буду так крушиться?
Пора б уже перестати
Скучать да нудиться!
Пливе човник без весельця,
К берегу звертає,
Ніхто човником не править —
Вітром прибиває;
І до берега причаливсь
Да й остановився,
Не найшлось і там нікого,
Кому б він згодився.
Не було йому спокійно
З берега лежати;
Знай, все стукався об його,
Як стане плескати.
Потім хвиля ісхопилась,
Сердешний одбився
Од берега і знов плавать,
Поки аж розбився.
І я в світі, як той човник,
Де пристань, не знаю;
Де б хотілось, там не можна,
Бо щастя не маю.
Одбиває й мене хвиля
Ізо всеї мочі;
Піду, піду, помандрую,
Куди глядять очі.
Човнику ж тому байдуже,
Чи хвиля, чи тихо;
Він дерево, він не знає,
Що то в світі лихо,
А я бачу все і чую,
Да серцем нуджуся.
Ой як піду куди очі,
То вже й не вернуся...
Не будуть мене ховати,
Де лежить мій батько,
Де лежить мій брат із сестрами,
Де лежить і дядько.
Не буде йти за труною
Старенькая мати;
Не знатиме, коли син вмер,
Не буде й плакати.
Може, прийдеться де в лісі
Або серед поля
Заснуть вічно нещасному,
Коли така доля.
По мені дзвонить не будуть
І ховать з попами;
Роздовбають носом птахи
Да звірі зубами
Розтягають кістки мої
Без шкури, без тіла;
Ніхто в світі не знатиме,
Де моя могила.
Ніхто й жменьки землі зверху
На мене не кине,
Бо біг тільки буде знати,
Де смерть ізостріне.
І волосся вітер буйний
Рознесе по полю;
Чи вже й душа на тім світі
Піде у неволю?
Про вірш
Класична алегорична медитація про людину як беззахисний човник у бурхливому морі життя, приречену на блукання, самотню загибель та забуття на чужині.
Історія
Поезія створена у добу розквіту українського романтизму і є одним із найпоказовіших зразків медитативної лірики Віктора Забіли. Романтичне світовідчуття автора позначене глибоким розладом між ідеалом і дійсністю, мотивом 'зайвої', незрозумілої світові людини.
Образ човника був надзвичайно популярним в українській романтичній поезії (Євген Гребінка, Михайло Петренко, Тарас Шевченко), ставши архетипним втіленням індивідуального буття, відданого на поталу невблаганній стихії долі.
Форма
Твір написано чотиристопним хореєм із перехресним чергуванням жіночих і чоловічих клаузул (або ритмічно близьким коломийковим віршем романсового типу), що надає текстові плавності, меланхолійної плинності та виразної мелодійності.
Композиційно поезія розгортається від споглядання зовнішньої картини (блукання та розбиття човна об берег) до широкої розгорнутої внутрішньої паралелі й кульмінаційного танатологічного пророцтва власної загибелі.
Як читати
В основі вірша лежить класична романтична алегорія: розбитий хвилями човник уособлює безпритульну людську долю. Проте автор вибудовує філософську антитезу між бездушним деревом, якому «байдуже, чи хвиля, чи тихо», і вразливим людським серцем, здатним гостро усвідомлювати свій біль і неминучість трагедії.
Друга половина твору переходить у пронизливе передчуття смерті на чужині без традиційного поховального обряду: розвіяні вітром кості, відсутність дзвонів, священика, материнської сльози й рідної могили. Цей фольклорний за витоками мотив козацької загибелі набуває тут універсального екзистенційного звучання людської покинутості у світі.
Теми: романтична алегорія · людина і доля · самотність на чужині · передчуття смерті · марнота буття