Осінній вітер
Віктор Забіла
Не так уже сонце світить,
Не так воно й гріє;
І вітерок не тепленький,
Холодний вже віє.
Не весняний, що од серця
Тугу як би зносить,
А осінній, що у лісі
Мовби хто голосить.
Із дерева лист зриває,
Дуброва пустіє,
Світить сонце, теє ж сонце,
Да ба, вже не гріє.
Пора прийшла, зима близько,
Осінь наступила...
Пора прийшла, і дівчина —
Дівчина змарніла.
Повні груди лебедині
Не такі вже стали,
Біле личко почорніло,
Очиці злиняли.
Цвіт, як небо, були вони,
Як зірки блищали, —
Тепер вони почорніли,
Тепер плакать не стали
За очима, за бровами,
За личеньком білим,
За літами молодими
Да за серцем щирим,
Що кохало, що кохалось
В радощах, не в горі,
Що красиво красувалось,
Як сонечко в морі.
Зима люта перестане,
Вітерок повіє
Теплесенький, гарнесенький,
Все зазеленіє.
Теє ж сонце знов засвітить,
Теє ж ізнов гріє,
Тая ж дівка, тая сама —
Більш не молодіє,
Із радощів серце в грудях
Більше не заб'ється, —
Подивиться дівка в воду,
Гіркими заллється.
"Не вертаться весні твоїй, —
Я сказав дівчині. —
Як у лузі серед зими
Не цвісти калині".
Про вірш
Елегійний романтичний твір про незворотність плину часу, втрату молодості та краси крізь призму згасання осінньої природи.
Історія
«Осінній вітер» постає яскравим зразком меланхолійної елегії Віктора Забіли періоду розквіту його романтичної лірики 1830-х років. Творчість поета була тісно пов'язана з пісенною культурою доби (багато його творів стали романсами завдяки М. Глінці), де переважали мотиви журби, зневіри та передчасного в'янення почуттів.
Твір відображає романтичний культ меланхолії та самотності, характерний для українського світовідчуття першої половини XIX століття, де переживання особистої драми екстраполюється на глобальні закони природи й тлінні виміри людського буття.
Форма
Вірш написано чотиристопним хореєм із правильним пісенним ритмом, близьким до українських протяжних пісень і романсів. Ритмічна канва спирається на прозоре парне або неримоване чергування рядків (білий вірш із пісенними асонансами) та жіночих закінчень.
Синтаксис твору багатий на анафоричні зачини («Не так уже...», «Не так воно...»), паралелізми й градації, що підкреслюють плавний, сумовитий рух авторської думки.
Як читати
Поезія ґрунтується на класичному романтичному психологічному паралелізмі: згасання тепла й оголення діброви під поривами холодного вітру проектується на зів'ялу красу й душевний злам молодої дівчини. Вітер постає не просто кліматичним явищем, а метафорою нещадного року, що «у лісі мовби голосить».
Портрет героїні подано в динаміці занепаду («повні груди лебедині не такі вже стали», «біле личко почорніло, очиці злиняли»). Світло зірок і неба в очах витісняється темрявою страждання за колишнім «щирим серцем», що кохало в радощах.
Філософський підсумок закладено в контрасті циклічності природи та лінійності людського життя: якщо зима мине й сонце знову поверне зелень лукам, то людська молодість і кохання безповоротні («Як у лузі серед зими не цвісти калині»). Цей образ надає поезії виразної фольклорної архетипності та глибини.
Теми: елегійний смуток · плинність часу й згасання краси · психологічний паралелізм · туга за минулим щастям · гармонія та дисгармонія з природою