Гуде вітер вельми в полі!..
Віктор Забіла
Гуде вітер вельми в полі!
Реве, ліс ламає;
Плаче козак молоденький,
Долю проклинає.
Гуде вітер вельми в полі!
Реве, ліс ламає;
Козак нудить, сердешний,
Що робить, не знає.
Гуде вітер вельми в полі!
Реве, ліс ламає;
Козак стогне, бідолаха,
Сам собі гадає:
"Ревеш, вітре, да не плачеш,
Бо тобі не тяжко;
Ти не знаєш в світі горя,
Дак тобі й не важко.
Тобі все одно, чи в полі,
Чи де ліс ламаєш,
Чи по морю хвилю гониш,
Чи криші здираєш:
Солом'яні і залізні, —
Яку не зустрінеш,
Снігом людей замітаєш,
В полі як застигнеш.
Одірви ж од серця тугу,
Рознеси по полю!..
Щоб не плакався я, бідний,
На нещасну долю.
А коли сього не зробиш,
Кинь мене у море!
Нехай зі мною потоне,
Нехай моє горе".
Про вірш
Хрестоматійний романсовий шедевр українського романтизму, де нестримна стихія буревію відлунює безпорадний розпач і фатальний сум відчуженого від щастя козака.
Історія
Вірш належить до раннього періоду розвитку українського романтизму (харківська та чернігівська школи) і постав у колі дворянсько-шляхетської садибної культури Лівобережжя. Віктор Забіла написав його у маєтку на Чернігівщині під впливом глибокої особистої драми — нещасливого кохання до Любові Білозерської, яку батьки видали заміж за заможного шляхтича.
Твір набув широкої популярності після того, як Михайло Глінка у 1838 році, гостюючи в Качанівці у Тарновських, створив на його слова безсмертний романс. Згодом поезія увійшла в скарбницю української пісенної класики, ставши сприйматися як народна дума або елегія.
Форма
Вірш написаний чотиристопним хореєм із перехресним дактилічно-чоловічим та жіночо-чоловічим римуванням, характерним для фольклорної пісенної ритміки українського мелосу. Композиція тримається на лейтмотивному рефрені («Гуде вітер вельми в полі! / Реве, ліс ламає...»), що створює ефект монотонного, заколисливо-тривожного пісенного наспіву.
Синтаксис багатий на паралелізми, тавтологічні звертання та риторичні фігури, наближені до традиційного народного голосіння та козацьких дум із поступовою градацією емоційного напруження від скарги до самогубчого благання.
Як читати
В основі твору лежить класичний для романтичної естетики психологічний паралелізм: розбурхана природа (виття вітру, здирання покрівель, завірюха) віддзеркалює нестерпний внутрішній біль та спустошення ліричного героя. Козак персоніфікує вітер, вступаючи з ним у діалог-суперечку про людську вразливість і байдужість космічних сил.
Опозиція будується на контрасті бездушної сили стихії («тобі все одно», «ти не знаєш горя») та надмірної чутливості козацького серця («нудить», «стогне бідолаха»). Сніг, що замітає мандрівника в полі, стає символом життєвого глухого кута й відчуження від рідного дому.
Кульмінація поезії сягає байронічного мотиву відчаю: неспроможність розвіяти тугу штовхає героя до фатального бажання втопити свій біль разом із власним життям у морі. Море постає як абсолютна романтична безодня забуття, що єдине здатне поглинути непомірне козацьке горе.
Теми: романтична елегія · нещаслива доля · психологічний паралелізм · козацька туга · фатальна самотність