До невірної
Віктор Забіла
Було б шануваться,
З другими не знаться,
Жили б, жили бі ми з тобою,
Як би серце із душою.
А тобі як новенький,
Зараз тобі і миленький:
Мене зараз покидаєш,
Мене зовсім забуваєш.
А божилася й клялася,
Що зовсім вже оддалася
Мені серцем і душею
І що будеш вік моєю!
Ти ніколи не кохала
Мене так, як ти казала.
Що ж робить, не маю долі,
Деревинка як у полі:
Вітер віє — йому важко,
Сонце пече — йому тяжко.
Холодку йому немає,
І ніхто не підпирає.
Не росте воно високо,
Не росте воно широко,
Всякий його, знай, чіпає,
Воно скоро погибає.
Лихо мені да і тільки!
Проживаю вже піввіка,
Да не найду долі,
Живу в світі безталанний,
Гірш, чим у неволі.
Добрі люди мене знають,
Бога почитаю, —
За що цілий вік невірну,
За що я кохаю?
Тяжко серцю, як здумаєш,
Як вона клялася,
Що і серцем, і душею
Мені оддалася.
Ой коли б да те вернулось,
Що із воза впало,
Коли б теє вернулося,
Що серцю казало!
Вона мене покинула,
Із другим спізнилась.
Може б, іще хоч під старість
Пожив хоч годину,
Коли б доля оглянулась,
Як на сиротину.
Де ж тепер її шукати,
Коли з воза впала,
Коли мене зроду-звіку
Вона не кохала?
Може, хто найшов ту долю,
Що з воза упала,
А моя нещасна доля
Навіки пропала.
Про вірш
Щемливо-драматичний романтичний плач про зраду коханої, безнадійність марно прожитих років і фатальне безталання покинутого ліричного героя.
Історія
Поезія постала на ґрунті глибокої особистої травми Віктора Забіли — зради та втрати його єдиного великого кохання, Любові Білозерської (сестри майбутньої письменниці Ганни Барвінок та Василя Білозерського). Ця психологічна рана визначила песимістичну тональність майже всього творчого доробку поета, зробивши мотив невірності наскрізним у його спадщині.
У 1830-х роках Забіла жив самітником, шукаючи розради у творчості, спілкуванні з кобзарями та складанні пісень, які миттєво підхоплювалися народом («Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку»). Вірш «До невірної» належить до того ж інтимно-елегійного циклу, що й славнозвісні пісні, покладені на музику М. Глінкою.
У тогочасному літературному побуті цей твір сприймався як відвертий щоденниковий документ зболеної душі, що циркулював у дворянських садибах Лівобережжя як типовий зразок «жорстокого романсу» на фольклорній основі.
Форма
Вірш має пісенну синтаксично-строфічну організацію, що спирається на коломийковий та козацький пісенний лад із вільним чергуванням чотиристопного хорея та коломийкових формул.
Римування комбіноване: парне (aabb) у зачині змінюється суміжним та перехресним фольклорним римуванням; активно використовуються дієслівні та тавтологічні рими народнопісенного походження (шануваться — знаться; клялася — оддалася; упало — казало).
Як читати
Провідним композиційним вузлом є болісний контраст між фальшивою клятвою коханої («божилася й клялася, що зовсім вже оддалася...») та її легкодухою мінливістю («а тобі як новенький, зараз тобі і миленький»). Зрада сприймається ліричним героєм не просто як розрив, а як метафізичне руйнування сенсу всього життя, що прирікає його на піввікове існування «гірш, чим у неволі».
Ключовою метафорою самотності виступає самотня «деревинка в полі», позбавлена затінку й підпори, яку палить сонце, гне вітер і кривдить кожен перехожий. Це канонічний для української народної поезії та романтизму образ беззахисної сирітської душі, відкинутої жорстоким оточенням на повільне згасання.
Кульмінація вірша сягає архетипної народної паремії: «що з воза впало, те пропало». Проте Забіла переосмислює побутову приказку як трагедію безповоротно згубленої щасливої долі, яку, можливо, знайшов хтось інший, тоді як герой приречений шукати марної розради у передчутті наближення самотньої старості.
Теми: зрада в коханні · нерозділене почуття · самотність і безталання · драма втраченої долі · інтимна елегія