Кохання
Віктор Забіла
Світить місяць, да не гріє,
Мороз пече, вітер віє,
Дме хтось трійкою такий
До дівчини, що кохає, —
Хтось такий того не знає,
Що милая не його.
Коні добрі орчикові
Крешуть огонь об підкови,
Морди тягнуть по землі;
На аршин повитягали,
У каблучку позгинались,
Біжать, летять, як стріла.
Корінний дзвіночком дзвонить,
Машталір його погонить,
Сани тільки аж гудуть;
Коні хочуть вже оддихать,
Комусь ще далеко їхать:
"Поганяй скоріше, ну!
Не надержуй орчикових, —
Пропадуть, дак купим нових —
Скучив дуже без її".
Серце б'ється, завмирає,
А того воно не знає,
Що милая не його.
Серце в грудях задрижало,
Як вже хутір видно стало,
Де мила його жила...
Живо під рундуком стали,
Коні добрії домчали,
Мокрі були, мов з води.
Скочив з саней, обтрусився,
Кругом себе оглядівся
Да й подумав про себе:
Як ввійти, як поклониться,
Як на милу подивиться,
Що до милої сказать?
Спитаться: "Чи правду кажуть,
Що з другим їй руки зв'яжуть,
А мені, бач, дак прощай?"
Ввійшов в хату, батько й мати
Стріли його, шанувати
Почали, як було сперш.
Про те, про се розмовляли,
Усім добрим частували,
А милої не було.
Зразу двері одчинились,
Ноги так і затрусились
У того, хто її ждав.
Павою по хаті ходить,
Голоском так і виводить,
Кропив'янка мов в кущі.
Батько-мати вийшли з хати,
Він став з нею розмовляти
Да й питається: "Чи так,
Що всі люди йому кажуть,
Що з другим їй руки зв'яжуть,
А йому дак, бач, гарбуз?"
Червона, як квітка, стала,
Спершу трошки промовчала,
А після сказала так:
"Хто тобі отеє каже,
І хто мені руки зв'яже
З другим, з ким, як не з тобою?"
Прийшла тітка, батько й мати,
Годі милій розмовляти,
Милая сказала так:
"Пісня гарна, да не тая",
Він сказав: "Се вже другая,
Що колись співала ти!"
І знов стали балагурить,
Хто у винниці де курить,
Скілько хто доходу взяв...
"А в вас виннички немає?" —
Батько знов його питає.
"Нема, треба ще зробить!"
А тітка дак все сокоче:
"Хто за його пійти схоче?
В його худоби нема!
А в того багацько грошей,
Подивиться, дак хороший,
Іди лучче за того!"
От він, трошки посидівши,
Подумавши, розсудивши:
"Пора, — каже, — до двора!
Прощавайте!" — "Прощавайте!
На здоров'я поживайте!"
Коней даром потомив!
Про вірш
Драматична сюжетна поезія з елементами баладного розгортання, де шалений порив закоханого юнака розбивається об лицемірну зраду нареченої та прагматичний розрахунок її родини.
Історія
Віктор Забіла — один із найвизначніших представників раннього українського романтизму харківської та чернігівської шкіл. Твір «Кохання» належить до його раннього доробку 1830-х років, періоду тісних зв'язків із чернігівським та ніжинським культурними осередками. Поезія виростає з глибокої особистої драми митця — фатального розриву з Любов'ю Білозерською, яку батьки видали за заможнішого поміщика, що назавжди наклало відбиток трагічної приреченості на його інтимну лірику.
Текст відображає типову для українського передшевченківського романтизму колізію: зіткнення ідеалізованого почуття з патріархально-кріпосницькою реальністю та культом матеріального збагачення («винничка», маєтності), де воля дівчини та щирість обранця нівелюються волею батьків і меркантильними порадами рідні.
Форма
Вірш написано чотиристопним хореєм із переважно пірихієвими полегшеннями, що надає оповіді стрімкого темпоритму поїздки на санях. Строфічна організація тяжіє до шестивіршів (секстин) та пісенних куплетів із вільним чергуванням суміжного та перехресного римування, поєднуючи жіночі й чоловічі клаузули.
У поемі органічно синтезовано ліро-епічну розповідь, баладний динамізм погоні-мчання та драматизований діалог, насичений фольклорними формулами й колоритною живою розмовною мовою Чернігівщини.
Як читати
Центральний образ мчання на трійці крізь мороз, вітер і непевний місячний морок слугує романтичною алегорією сліпої надії й бентежного кохання. Контраст між скаженим рухом коней («коні добрі орчикові крешуть огонь», «біжать, летять, як стріла») та моторошним рефреном-застереженням («Серце б'ється, завмирає, / А того воно не знає, / Що милая не його») створює напружене очікування неминучої катастрофи.
Образ інтер'єру та поведінка родини викривають фальш побутового середовища: зовнішня гостинність («частували, як було сперш») маскує цинічну зраду. Діалог із нареченою сповнений гіркої іронії («Пісня гарна, да не тая»), а втручання балакучої тітки розвінчує романтичний міф про вірність, протиставляючи безкорисливому коханню культ «винниць» і «багацько грошей».
Фінал твору засвідчує трансформацію наївного коханця на людину з глибокою душевною травмою: зіткнення внутрішнього світу щирих пристрастей із міщанською меркантильністю веде до цілковитого розчарування й самотності героя.
Теми: нерозділене кохання · зрада й розчарування · матеріальний розрахунок і шлюб · романтична дорога · зіткнення щирості з лицемірством