От і празника діждались...
Віктор Забіла
От і празника діждались,
Веселяться люди!
А мені, мабуть, ніколи
Радощей не буде.
Дивлюсь на все, як без очей,
Бо щастя не маю;
Я і в будень, я і в празник
Нуджусь да скучаю.
Минулося моє щастя!
Не бачусь я з нею.
Не бачуся з дівчиною,
З милою моєю;
Лучче б серце розлучили
Моє із душею,
Коли мені вже не можна
Звать її своєю.
Вона щастя моє в світі,
Всі мені не милі;
Її більше себе люблю,
Люблю до могили.
І в могилі, коли можна,
То буду кохати;
Дак там уже кінець всьому,
Треба вічно спати.
Жить мені остило вельми,
Кинуть її тяжко;
Для неї я тільки живу,
Хоча і жить важко.
Не бачивши, її бачу,
Річ я її чую;
Де б не був, що б не робив,
За нею горюю.
Серце, душа, розум, гадки
За нею скучають,
Плачуть мої карі очі,
Бачити бажають.
Не думкою, справді бачить,
Речі слухать справді;
Так якби мені хотілось,
Як люблю по правді.
Злая доля однімає
У мене дівчину;
Мене й мучить, мене й гонить
Живого в могилу.
Про вірш
Елегійний романтичний монолог про глибоку душевну самотність і відчуження від загальної святкової радості через втрату коханої. Пафос безнадії переростає у драматичне відчуття приреченості на страждання аж до самої могили.
Історія
Вірш належить до раннього періоду творчості Віктора Забіли (1830-ті роки) й тісно перегукується з його автобіографічною драмою — нещасливим коханням до Любові Білозерської, яку батьки видали заміж за заможнішого поміщика. Ця психологічна травма на все життя визначила наскрізну елегійну тональність поета-романтика.
Твір поширювався в рукописних списках як пісня-романс задовго до появи в друкованих збірниках і ввійшов до золотої скарбниці української пісенної лірики харківської та чернігівської шкіл романтизму.
Форма
Написаний чотиристопним хореєм із перехресним римуванням (abab/abcb) та чергуванням жіночих і чоловічих клаузул, що типово для української народнопісенної традиції (коломийковий і романсовий ритм).
Ритмомелодика плавна, заснована на синтаксичному паралелізмі, градації та антитезах, що увиразнюють психологічний розрив між зовнішнім святковим світом і внутрішнім мороком спустошеного серця.
Як читати
Центральним художнім прийомом є романтична антитеза: всенародне свято («От і празника діждались, / Веселяться люди!») протиставляється перманентній жалобі ліричного героя («Я і в будень, я і в празник / Нуджусь да скучаю»). Свято не розраджує, а навпаки загострює екзистенційну сліпоту туги — «дивлюсь на все, як без очей».
Концепт вірного кохання набуває в Забіли метафізичного, потойбічного звучання: почуття перевершує земне життя («люблю до могили», ба більше — «і в могилі... буду кохати»), проте тут же романтичний ідеалізм розбивається об фаталістичне усвідомлення незворотності смерті («дак там уже кінець всьому, / треба вічно спати»).
Образ «зла доля» виступає не просто як фольклорний топос, а як невблаганний персоніфікований деструктор буття, що жене живого героя в домовину. Постійна присутність образу коханої у свідомості («не бачивши, її бачу») формує феномен фантомного існування, де пам'ять про втрачене щастя стає єдиною формою виживання.
Теми: інтимна лірика · романтична туга · нещасливе кохання · трагічна доля · самотність і відчуження