До коня
Віктор Забіла
Що, мій коню, що, мій добрий,
Годі гарцювати,
По байракам через рови
Годі вже стрибати,
Як, було, колись стрибаєш,
Як, було, гарцюєш,
Хропеш, іржеш, під собою
І землі не чуєш.
Шовкова твоя грива
З вітром розмовляла,
Удила в зубах скрипіли,
Збруя вся тріщала.
Не заржеш уже тепер так,
Не пирнеш ніздрями,
Не вириєш у коліно
Ямки ти ногами.
Тепер ледве ноги тягнеш,
Голову схиливши,
Невесело і дивишся,
Три дні мов не ївши.
Де та сила, що носила
Тебе в чистім полі,
Як яструба моторного,
Що живе на волі?
"Літа, літа все забрали, —
Кінь сказав мовчавши. —
Колись носивсь під тобою,
Голову піднявши,
Залізо в зубах скрипіло,
Поводи ірвались;
Тепер сіна не вкушу вже —
Зуби поз'їдались.
Шерсть, як стерня, піднялася,
Не така вже стала
Мнякесенька, гладесенька,
Як колись бувала".
Правду, конику, ти кажеш,
Літа все забрали,
Як здумаєш, під Москвою
Як колись стояли.
Гарно, весело жилося,
Відкіля все бралось!
Серце нудьги не бачило,
З горем не стрічалось.
До циган, було, поїдеш,
Пісень заспівають,
Загаркають, затанцюють,
Душу потішають.
Інколи і так траплялось:
Все позаставляєш,
Копійки нема в кишені —
Байдуже, гуляєш!
Тебе, було, осідлаю,
Я на тебе сяду,
Шабля збоку брязкотіла,
Ментик літав ззаду.
Минулося, не вернеться
Уже серцю радість;
Пройшли літа молодії,
Вже приходить старість.
Тобі, коню, усе не так,
Ти горя не знаєш:
Овса трошки да водиці —
Дак ти й не скучаєш.
А тут думка, а тут серце
Як почнуть змагаться:
Нащо літа погубив так?
Їм вже не вертаться,
Як тій воді, що весною
Із-під снігу ллється,
Хлюпочеться по ямочкам,
Неначе сміється.
Несе, що їй попадеться,
Де схоче — покине,
Да не довго попограє —
І сама погине.
О! Якби тая водиця
Да не запинилась,
Не одному б в жарке літо
Вона пригодилась.
Якби ти не такий щирий
І я не завзятий,
Не прийшла б ще наша пора
Де так розмовляти.
Люта доля щастя моє
Кинула у воду
Глубокую да й сказала:
"Шукай собі броду".
Про вірш
Глибока медитативно-елегійна сповідь згасаючого козака-гусара, звернена до старого бойового коня як до єдиного свідка буйної молодості та безжального плину часу.
Історія
Твір створено в період осмислення автором власного життєвого шляху після повернення з військової служби. Забіла служив у Новоросійському драгунському полку, стояв у різних губерніях імперії (зокрема згадка у тексті: «як під Москвою як колись стояли»), зазнав романтичного гусарського розгулу, картярства та пристрасного циганського співу.
Після виходу у відставку в чині підпоручика поет осів на хуторі Кукуріківщина під Борзною, опинившись на самоті з розореним господарством і згасаючим здоров'ям. Вірш є одним із найяскравіших зразків української романтичної автобіографічної елегії, де безпосередньо відбито деталі побуту офіцерства 1820–1830-х років (ментик, цигани, застави майна).
Твір органічно перегукується з мотивами розчарування «байронічного» ґатунку, проте повністю адаптований до українського ґрунту й щирого фольклоризованого мовлення.
Форма
Вірш написано чотиристопним хореєм із чергуванням жіночих і чоловічих клаузул (перехресне римування aBaB), що створює динамічний, на початку маршовий, а згодом сумовито-уповільнений плин оповіді.
Композиція побудована у формі драматизованого діалогу ліричного героя та його персоніфікованого коня з наступним розлогим медитативним монологом. Ритміка майстерно передає рух: від галопу та гарцювання у спогадах до важкої поступи старості.
Як читати
Образ коня в українській традиції — це вірний побратим і продовження козацької сутності; у Забіли кінь олюднюється, набуває власного голосу і стає живим мірилом незворотності старіння («зуби поз'їдались», «шерсть, як стерня»). Контраст між минулим вихором волі (шовкова грива, що розмовляла з вітром) і теперішньою неміччю створює щемливий екзистенційний злам.
Метафора весняної талої води, яка стрімко виривається з-під снігу, «хлюпочеться... неначе сміється», а потім раптово гине, не напоївши нікого в жарке літо, є блискучим філософським символом безцільно розтраченої молодості й сили. Герой усвідомлює власну причетність до марнування життєвої снаги («Якби ти не такий щирий і я не завзятий...»).
Фінальна персоніфікація долі, яка шпурнула щастя в глибоку воду й глузливо наказала шукати броду, підсумовує романтичну концепцію трагічного фатуму: людина безсила перед часом, а бунтарська молодість неминуче платить за розтринькану енергію гіркотою пізнього прозріння.
Теми: плинність часу і старість · сповідь і каяття · молодість і гусарська вольниця · фатальна доля · вірний побратим