Два вже літа скоро пройде...
Віктор Забіла
Два вже літа скоро пройде,
Як я закохався;
Якби знав я своє горе,
Лучче б був не знався
Я з тобою, дівчинонько,
То б не знав і муки,
Не знав би я, як то любить,
Не знав би і скуки.
Як не бачу тебе тиждень,
То за год щитаю;
А побачу, і то тяжко,
Що казать не знаю.
Сказать тобі, що я люблю —
Ти скажеш: "Я знаю", —
Назвать тебе голубкою —
Я долі не маю:
Бо якби звав голубкою,
То вже б і своєю.
Не буть тобі, дівчинонько,
Ніколи моєю;
Тяжко мені се казати,
Не моя в сім воля,
За що ж мене так карає,
За що злая доля?
Тяжко мені жить на світі,
Тяжко, як без роду!
Хіба ж себе отруїти
Або з камнем в воду?
Годів два назад, не більше,
І я був моторний,
Шабля збоку, кінь гусарський,
Що як в'юн проворний.
Рижий мастю, очі чорні,
Як сонце сіяє,
Із-під копит іскри скачуть,
Як вихор літає, —
Як Палій, і я у полі
На нім красувався,
Був щасливий і веселий
І з горем не знався.
Було, зарже підо мною,
Сам весь затрясеться,
Півгодини не постоїть,
Хропе, скаче, рветься;
Отак серце моє бідне
В грудях в мене б'ється!
Отак воно, нещасливе,
У ніч і в день рветься.
Кінь же скаче, що веселий
Да горя не знає;
А серденько, що нудиться,
Да щастя не має.
Сяду, було, я на нього,
Щоб погарцювати.
Не було і в думці в мене,
Шоб так горювати.
Тепер і сам я не знаю,
Що буде зі мною,
Мучусь, мучусь і скучаю
Серцем за тобою.
Чому мені люта доля
Ні в чім не пособить,
За що мене, бідолаху,
Із ума ізводить?
Нащо ж було мені тебе
Да так полюбити?
На те хіба, щоби віку
Собі вкоротити?
Бо я кріпко, дуже люблю,
Не можна вже більше;
І чим дальше, і чим дальше,
То все мені гірше!
Про вірш
Експресивна романтична сповідь-елегія про нерозділене, фатальне почуття, що руйнує життя людини. Твір побудований на різкому контрасті між минулою козацько-гусарською звитягою та теперішнім емоційним надривом, безсиллям і думками про самогубство.
Історія
Вірш створено у 1830-х роках і він безпосередньо відбиває тривалий стан депресії та меланхолії, в якому опинився Віктор Забіла після втрати нареченої Любові Білозерської. Хронотоп твору («Два вже літа скоро пройде, як я закохався») є прямим біографічним відлунням пережитої драми, що розтягнулася на роки безвиході.
У цьому тексті чітко прочитуються ремінісценції військової служби поета: у 1825–1834 роках Забіла служив у Новоросійському драгунському полку, пішовши у відставку в чині поручника. Цей досвід надав його віршам особливого лицарського та гусарського колориту, який у поезії постає втраченим золотим віком безтурботної мужності й свободи.
Твір поширювався в рукописних пісенниках інтелігенції Лівобережної України й тривалий час функціонував як побутовий романс під акомпанемент торбана чи бандури, на яких майстерно грав сам автор.
Форма
Метрична основа вірша — чотиристопний хорей із цезурою після другої стопи в окремих рядках, що спирається на ритміку традиційної української парубоцької або козацької пісні. Чергування жіночих і чоловічих закінчень надає розповіді гнучкої розмовно-сповідальної динаміки.
Вірш має чітку композиційну тричастинну структуру: від початкової скарги на любовне безталання через розгорнутий романтичний ретроспективний спогад про коня й шаблю до фінального апогею відчаю із суїцидальними мотивами. Римування перехресне з перевагою дієслівних та граматичних рим народного типу.
Як читати
Центральний конфлікт вірша криється у непереборній фатальності кохання, яке сприймається ліричним героєм не як благодать, а як нещадна кара, що веде до руйнування особистості («За що ж мене так карає, / За що злая доля?»). Драматизм поглиблюється безповоротністю ситуації: дівчина знає про його любов, але союз між ними неможливий через станові чи життєві обставини («Не буть тобі, дівчинонько, / Ніколи моєю»).
Психологічним стрижнем поезії є контрастне зіставлення образу ліричного героя в минулому й теперішньому. Спогад про гусарську молодість змальований через динамічні фольклорно-романтичні емблеми: «шабля збоку», «кінь гусарський, що як в'юн проворний», очі як сонце, образ Семена Палія. Образ дикого, гарячого коня виступає розгорнутою метонімією нестримного серця самого героя. Проте цей порив стикається з реальністю й перетворюється на внутрішній злам.
Кульмінація твору порушує мотив романтичного екзистенційного краху. Герой опиняється перед прірвою божевілля («із ума ізводить») та самогубства («Хіба ж себе отруїти / Або з камнем в воду?»). Фінальні рядки виражають парадокс гіперболізованого почуття: неможливість зупинити любов веде до неминучого самознищення.
Теми: фатальне кохання · зла доля · ностальгія за молодістю · гусарська романтика · душевний злам · мотив самогубства