Нащо, тату, ти покинув
Мене сиротою?
Чому мене не взяв малим
В могилу з собою?
І я б вічним сном у землі
Спав, а не журився б;
Не знав би я у світі горя,
Світом не нудився б.
Як несли тебе ховати,
Тоді був дитина
І не думав, що я в світі
Бідна сиротина.
Не вмів тоді, нещасливий,
І слова сказати
І не знав, що батька несуть
В землю заривати.
Може, іще забавлявся,
Як попи співали,
Годок мені був од роду,
Як тебе ховали...
Прониклива медитація на тему раннього сирітства та екзистенційної покинутості у світі. Твір перейнятий трагічним усвідомленням неприкаяності людського життя, приреченого на безнастанне горе та блукання.
Поезія належить до елегійного циклу Віктора Забіли 1830-х років, присвяченого темі знедоленості, фатуму та відчуження. Хоча сам автор походив зі старовинного дворянсько-старшинського шляхетського роду Забіл на Чернігівщині, його дитинство та юність були затьмарені складними родинними обставинами та ранньою втратою батька Миколи Забіли.
Тема сирітства була однією з центральних і найбільш проникливих у ранньому українському романтизмі (від Тараса Шевченка та Миколи Костомарова до Амвросія Метлинського). У Забіли ця тема набуває не стільки соціального, скільки суто інтимного, психологічно-екзистенційного звучання.
Твір становить приклад характерного для Забіли переходу від авторської рефлексії до форми народної голосильної пісні (плачу), яка побутувала в тогочасній усній традиції та літературних рукописних збірниках.
Вірш написано класичним чотиристопним хореєм, який завдяки чергуванню чотири- та тристопних хореїчних відтинків або пірихіїв споріднений із ритмікою українських голосінь і сирітських похоронних пісень.
Строфіка спирається на дистихи та катрени з перехресним римуванням. Інтонаційний малюнок визначається риторичними запитаннями («Нащо, тату, ти покинув...?», «Чому мене не взяв...?»), що створюють ефект надривного внутрішнього монологу-звернення до померлого предка через межу буття.
Філософський зміст твору зосереджений навколо проблеми невинного страждання. Смерть батька сприймається як першопочаток життєвої трагедії ліричного героя. Мотив сирітства тут переростає у символ тотальної беззахисності людини перед жорстоким і байдужим світом, де вона залишається «бідною сиротиною» без опертя та родового благословення.
Поетичний парадокс твору вибудовується на трагічному бажанні смерті в дитинстві як порятунку від майбутніх життєвих мук. Ліричний суб'єкт гірко шкодує, що батько не забрав його малим «в могилу з собою», адже вічний сон у землі сприймається як спокій і визволення від неминучого земного страждання («І я б вічним сном у землі / Спав, а не журився б»). Це типовий романтичний мотив танатологічного умиротворення.
Контраст між несвідомим дитячим сприйняттям трагедії та дорослим болісним усвідомленням створює потужну емоційну напругу. Образ однорічного хлопчика, який, можливо, грався і забавлявся під час похорону під співи священників («Годок мені був од роду, / Як тебе ховали...»), увиразнює трагічну іронію людської долі: найтяжчий удар фатуму завдається тоді, коли людина ще навіть не здатна його осягнути.
Теми: сирітство · туга за батьком · екзистенційна самотність · мотив смерті як порятунку · дитинство і втрата · фатум