Ох, коли б хто знав, як тяжко...
Віктор Забіла
Ох, коли б хто знав, як тяжко
Так на світі жити,
Як мені тепер прийшлося,
Бозна-що й робити.
Полюбив я дівчиноньку,
І мене дівчина.
"Дуже люблю", — побожилась,
Да лиха година,
Що я такий безталанний
На світ уродився:
І сам бідний, і з бідною
Вірно полюбився!
Що ж тепер мені осталось:
Плакать да нудиться
Або вештатись по світу
Да вік не жениться.
Не розлюблю я ніколи,
Гріх на душі буде,
Сам я себе покараю —
Не бог і не люди.
Бо не люди мене звели,
Щоб я став кохати;
Серце з серцем зчепилося,
Трудно розірвати.
Так я про себе гадаю,
Що вік не забуду;
Поки серце б'ється в грудях,
Поки жив я буду,
Не покину тебе, серце,
Дівчинонька мила;
Розлучить мене з тобою
Тільки що могила.
Про вірш
Сповідь знедоленого парубка про неможливість поєднати долю з коханою дівчиною через соціальну нерівність і бідність. Настрій гіркої приреченості поєднується з непохитною клятвою у вічній вірності почуттю.
Історія
Поезія написана в руслі раннього українського романтизму 1830-х років, коли мотив соціального бар'єра у коханні ставав однією з провідних колізій як у поезії, так і в тогочасній фольклорній традиції.
Для Забіли ця тема мала глибоке особистісне підґрунтя, відображаючи стан збіднілого шляхтича, чиє щире серце виявилося безсилим перед майновими розрахунками тогочасного патріархального суспільства.
Форма
Вірш створено чотиристопним хореєм із переважно перехресним та напівперехресним римуванням. Ритмічна канва цілковито орієнтована на живу інтонацію романсу чи журливої парубоцької пісні.
Широке використання розмовної лексики («бозна-що», «вештатись», «зчепилося») та фольклорних окличних фігур додає оповіді безпосередності відкритого внутрішнього діалогу.
Як читати
Трагізм ситуації підсилюється мотивом взаємного, але приреченого кохання: дівчина відповіла взаємністю («Дуже люблю, — побожилась»), проте фатум бідності робить шлюб неможливим («І сам бідний, і з бідною / Вірно полюбився»). Тут романтичний фаталізм тісно змикається із соціальною дійсністю українського села чи хутора.
Особливої філософської ваги набуває мотив сакральності почуття: кохання трактується як позалюдська сутність, що спалахнула не з людської волі («Бо не люди мене звели... / Серце з серцем зчепилося»), тому зрада цьому почуттю вважається тяжким гріхом, за який герой готовий покарати себе сам.
Єдиним можливим фіналом нерозділеного союзу бачиться довічне блукання («вештатись по світу») та остаточне розлучення лише в могилі, що утверджує романтичний культ абсолютної любові, сильнішої за життя.
Теми: інтимна лірика · соціальна нерівність · фатальна доля · вірність у коханні · романсова традиція