Палій
Віктор Забіла
Іде військо запорозьке,
Під небо куріє.
Куди ведеш, отамане,
Козаків, Паліє?
"Де старшина звелить мені
Ворогів рубати,
Там і будем, бо за віру
Не страшно вмирати.
Я присягнув, я поклявся
Царю з козаками
До послідньой каплі крові
Биться з ворогами.
Покидаєм жінок своїх,
Діток, батьків рідних,
Ми вже себе не жалуєм,
Нам їх жалко, бідних".
Козак був Палій моторний,
Що вже і казати
Вірний, чесний, бравий хлопець,
Трудно й змалювати.
Громив турків і татарів,
Рубавсь з парубками,
Соколом літав усюди
Над їх головами.
Гарцював він на конику,
Коник під ним змієм
Красувався, підскакував,
Що був під Палієм.
Був він батьком-козаченьком,
Сином землі рідній;
Погубив його навіки
Мазепа завидний.
Підставляв він свої груди,
Смерті не боявся,
Через добрість, через вірність
В ланцюги попався.
Зовсім його ізкували,
Повезли в чужину...
Чи вже легко кидать було
Рідну Україну?
Чорні брови, чорні вуси
Зовсім посивіли,
Тоді його, сердешного,
З неволі пустили.
А все-таки з підмогою
На коня зібрався
І в посліднє на козаків
Отаман озвався:
"Ходім, братці, проти шведа,
Ходім на Полтаву!
Шаблюкою із старістю
Махну ще й на славу".
Що та слава — після смерті?
Легше каплі в морі!
Якби в світі пожить можна,
Щоб не гризло горе.
Де те військо запорозьке,
Де те, що куріло?
Де Палій ваш чорноусий?
Уже все потліло!
Нема вже того нічого,
Прахом розлетілось,
І кістки там не влежали,
Де чиїм хотілось.
Курява тая з-під неба
Горою спускалась,
Після на землю припала
Да й землею сталась.
Може, й то куріла слава
Понад козаками,
Яких-небудь панів, князів?
Тепер під ногами...
Бо всі, хто живуть на світі,
Що вони такеє?
Земля, курява і слава,
І ніщо другеє.
Бо над всіми заспівають,
Земля в землю й піде,
І повстаєм тоді колись,
Як Христос знов прийде.
Про вірш
Масштабна романтична балада-дума про легендарного фастівського полковника Семена Палія, яка переростає з оспівування лицарської козацької звитяги в гірку екзистенційну та історіософську медитацію про марноту земної слави перед вічністю.
Історія
Постать Семена Палія (Гурка) була однією з найпопулярніших у романтичній історіографії та літературі 1830—1840-х років. Українські романтики (Т. Шевченко, В. Забіла, М. Костомаров) сприймали Палія як ідеалізованого лицаря-запорожця, захисника православної віри й простого люду, протиставляючи його гетьману Івану Мазепі.
Вірш відбиває характерну для романтиків доби Миколи I суперечливу колізію: романтизація вірності монарху («присягнув царю») поєднується з глибинним патріотичним болем за понівечену Україну й занапащене козацтво. Заслання Палія до Сибіру сприймалося романтиками як трагедія вірного сина своєї землі, зрадженого можновладцями.
Твір виходить далеко за межі традиційного історичного переспіву: фінальна частина репрезентує меланхолійне світовідчуття самого Забіли, де романтичний культ козацької героїки тьмяніє перед всепоглинаючим тлінням і біблійною ідеєю vanitas vanitatum («марнота марнот»).
Форма
Вірш написаний коломийковим віршем (14-складником із цезурою 4+4 || 6 або чотирирядковою строфою хорея 8-6-8-6 з чергуванням дактилічних/жіночих і чоловічих закінчень), що безпосередньо апелює до народних дум та історичних пісень про Палія.
Строфіка астрофічна (вірш розгортається суцільним оповідним потоком із ритмічно-інтонаційними цезурами). Римування перехресне та суміжне, з виразною речитативно-пісенною ритмікою, пересипаною характерними риторичними окликами, запитаннями та монологами героїв.
Як читати
Образ Палія поданий у каноні романтичного богатирства: він «моторний», «соколом літав», коник під ним вигинається «змієм». Проте трагізм героя полягає в його внутрішній чесності: «через добрість, через вірність в ланцюги попався». Мотив підступності («погубив його навіки Мазепа завидний») виконує функцію романтичного фатуму, що нищить шляхетного лицаря.
Ключовий естетичний злам твору відбувається після картини Полтавської битви. Від героїчного пафосу автор різко переходить до скорботної натурфілософської елегії. Образ запорозького війська, що «куріло під небо», трансформується в моторошний образ куряви, пилу й праху: «курява тая з-під неба... на землю припала да й землею сталась».
Фінал набуває універсального бароково-біблійного звучання: людське буття, княжа слава та козацькі шаблі розчиняються в прахові земному («Земля, курява і слава, і ніщо другеє»). Лише есхатологічна надія на Друге пришестя Христа залишається єдиною непорушною точкою опертя у світі минущості й безслідно зниклої величі.
Теми: історична пам'ять · козацька слава · марнота буття (vanitas) · лицарська вірність і зрада · філософія смерті та вічності