Пісня
Віктор Забіла
Не плач, дівчино,
По своїй долі,
Що не вийшла заміж,
Зате ж ти на волі,
Як пташечка тая,
Що всюди літає,
В зеленім садочку
Сидить та співає,
Собі щебече,
Якую знає,
Якую серденько
Співати бажає.
А вже в неволі
Не заспіваєш
Такую пісеньку,
Як сам бажаєш.
І ти ж на волі,
Дак веселиться
Треба, дівчино,
А не журиться.
Слухала дівка
Да й плакать стала,
Далі, сердешна,
Так і сказала:
"Пташка співає,
Що пару має, —
Діточок, милого
Своїх втішає,
А я співаю,
Все серцю важко:
Без пари на світі
Жить дуже тяжко.
Хто що порадить,
Хто пожаліє,
Як душі тяжко
І серце боліє?
А ти, козаче,
Горя не знаєш,
Од того й пісеньку
Свою співаєш". —
"Ой, дівчинонько,
Дівчино мила!
Хто ж це співає?
Віктор Забіла,
В котрого серце
Билось і б'ється, —
Над його слізками
Доля сміється, —
Бо він з душею,
Без долі тілько, —
Без неї на світі
Жить дуже гірко".
Про вірш
Діалогічна елегія-розрада, в якій уявна свобода самотньої дівчини протиставляється гіркому усвідомленню того, що життя без кохання і пари — це нестерпна мука. Твір сповнений щирого романтичного суму та завершується авторефлексивним проривом ліричного героя.
Історія
Віктор Забіла (1808—1869) належав до чернігівського осередку українських романтиків-харків'ян. Творчість поета формувалася в період розквіту пісенно-романсової лірики 1830—1840-х років, коли романтичний світогляд спирався на живе фольклорне джерело. Більшість його творів поширювалася у списках, виконувалася як народні романси ще до друку (зокрема на музику М. Глінки) і відзначалася надзвичайною біографічною щирістю.
Твір «Пісня» («Не плач, дівчино...») є взірцем романтичної пісні-діалогу, типової для ранньої української лірики доби романтизму. Вона перегукується з інтимною драмою самого автора — нерозділеним коханням до Любові Білозерської (згодом дружини Василя Куліша), що на все життя закарбувало в поезії Забіли домінантну ноту туги, бездоння й безталання.
Показовим для поетики Забіли є фінальний відкритий автобіографічний жест, коли оповідач називає власне ім'я («Хто ж це співає? Віктор Забіла»), руйнуючи конвенційну дистанцію фольклорного канону та перетворюючи стилізацію на безпосередній людський документ трагічної долі поета-романтика.
Форма
Твір побудований у формі віршованого діалогу на три репліки (козак-розрадник — дівчина — автор-співець). Ритмічно вірш укладений коломийковим стихом, розбитим на короткі дворядкові або чотирирядкові періоди: нерівноскладовий хореїчний ритм (чергування 6- та 5-складових або 8- та 6-складових сегментів народнопісенного складу 4+4 | 4+2).
Римування переважно суміжне та паралельне (AABB), місцями неточне й асонансне, що властиво імпровізаційній народнопісенній традиції. Ритмомелодика надзвичайно гнучка, розспівна, орієнтована на декламаційно-вокальне інтонування.
Як читати
В основі композиції лежить філософсько-психологічна антитеза: раціональне переконання першого мовця («не заміжня — зате на волі, як пташка») розбивається об емоційну правду самотності («пташка співає, що пару має... без пари на світі жить дуже тяжко»). Свобода без любові викривається не як благо, а як екзистенційна пустка, де серце не має захисту від горя.
Образна система глибоко вкорінена в український фольклор: пташка в зеленім садочку, самотня доля, слізки, над якими сміється персоніфікована фатальна Доля. Конфлікт розгортається між зовнішньою безтурботністю природного світу та внутрішньою надламаністю людини, яка шукає розради й не знаходить її серед байдужого буття.
Кульмінація й розв'язка твору — автобіографічна інтродукція власного «я» («Віктор Забіла, в котрого серце билось і б'ється»). Трагедія самотньої дівчини масштабується до універсальної долі самого поета: жити «з душею, без долі тілько». Тут романтичний культ чутливого серця (кордоцентризм) постає вироком, прирікаючи поета на вічний спів крізь сльози.
Теми: інтимна лірика · самотність і недоля · романтична пісня · фольклорні мотиви · трагедія нерозділеного кохання