Повіяли вітри буйні...
Віктор Забіла
Повіяли вітри буйні
Да над синім морем;
Забилося серце моє
Перед лютим горем.
Повіяли вітри буйні
З холодного краю;
Розлучили з дівчиною,
Котру я кохаю.
Да не вітри: люди злії
Мені се зробили;
Самі мене звели з нею,
Самі й розлучили.
Перестали вітри буйні,
Всюди стало тихо;
А у мене, нещасного,
Все на серці лихо.
Як листочок одірваний
Зелений весною,
Як травиця покошена.
На зорі косою.
Поки роса не обсохне,
Поти й зеленіє;
Не ростиме вона більше,
Як сонце пригріє.
Нескошена травиця
Сонечка бажала;
А тепер на теє зійде,
Щоб скорій зав'яла.
І листочок зелененький
Зсохне й пожовтіє;
Так і моє серце бідне
Молодим змарніє.
І в мене неначе в грудях
Дещо одірвалось;
Не легше мені на серці,
А ще гірше сталось.
Очі мавши, я не бачу
Радосного в світі;
Все обридло, все огидло,
Не хочу більш жити.
Ніч темная мені як день,
А місяць як сонце;
Плачу! плачу! один, бідний,
Сівши пів оконце.
Чого? — Спитаться у мене —
Я і сам не знаю;
Чого серце тяжко б'ється,
Чого я бажаю?
Любив, кохав я дівчину,
І вона клялася,
Що кохає мене дуже,
Далі й продалася.
За худобу проміняла,
Серцю було тяжко;
Я кохав її по правді,
Забуть було важко.
Не раз плакала зі мною,
Не раз і сміялась;
Казала, що тільки в світі
Мною і втішалась.
Як побачу, було, слізки —
В грудях важко стане,
Прошу, було: "Не плач, серце", —
Поки перестане.
Зате ж, було, як веселу,
Де я її стріну,
Щасливіший всіх на світі
Був на ту годину.
Тепер бачитись ніколи
Не хочу я з нею;
Не люблю я людей в світі
З такою душею.
Що божаться не по правді
Да душу ламають;
Такії уже ніколи
Добрі не бувають.
Дак не сеє серце моє
Дуже так турбує;
Не од сього душа моя
Бідная сумує.
А такий вже уродився,
Мабуть, я на світі;
Безталанний і безщасний,
Щоб вік свій тужити.
Ой повійте, вітри буйні!
Застогни, дубрава;
Нехай піде на злих людей
Всюди худа слава!
Про вірш
Драматична пісня-елегія про зраду коханої, котра проміняла щирі почуття на багатство («за худобу продалася»). Пафос глибокої моральної образи та світоглядного розчарування виливається у прокляття фальшивому світові.
Історія
Вірш став одним із найвідоміших шедеврів Віктора Забіли, здобувши колосальну популярність як народна пісня та міський романс, музику до якого згодом писали різні композитори (зокрема Михайло Глінка, перебуваючи на хуторі Убіжище).
Твір безпосередньо відбиває біографічну катастрофу автора — зраду нареченої Любові Білозерської, яка вийшла за заможного поміщика Івана Тарновського, прирікши поета на самотність, душевний надлом і тугу до кінця днів.
Форма
Написаний чотиристопним хореєм, що спирається на народнопісенний козацький і романсовий лад із перехресним чергуванням дактилічних, жіночих та чоловічих римувань (традиція української плачевної пісні).
Композиційно вірш має кільцеву будову з початковим і фінальним зверненням до буйних вітрів, що символізують космічну бурю та безсилля людини перед стихією долі.
Як читати
Поезія розгортається через майстерний психологічний паралелізм: образ буйних вітрів, що віють над морем, символізує душевну розруху ліричного героя. Відрив листочка навесні та косіння росяної трави на зорі — це канонічні фольклорні метафори передчасно занапащеної молодості та розчавленої душі.
Ключова екзистенційна колізія твору полягає в зіткненні щирого ідеального кохання з жорстоким прагматизмом світу, де почуття продаються «за худобу». Зрада розцінюється поетом не просто як примха, а як онтологічне зло й «ламання душі», після якого світ втрачає барви («ніч темная мені як день, / а місяць як сонце»).
У фіналі елегійний жаль переходить у титанічний романтичний бунт: герой закликає стихію («Ой повійте, вітри буйні! / Застогни, дубрава») стати свідком і знаряддям морального суду над лицемірними людьми, накликаючи на них вічну худу славу.
Теми: зрада в коханні · душевний надлом · романтичний бунт · фатум і безталання · психологічний паралелізм