Сорока
Віктор Забіла
Сорока в дворі скрекоче,
Гостей возвіщає;
Ждала дівка козаченька,
Котрого кохає.
Ждала, ждала, виглядала,
Миленький не їде, —
Мабуть, тоді він вже буде,
Як місяць ізійде.
Зійшов місяць, вже й високо,
Зіроньки блищали, —
Виглядали карі очі
Да й плакати стали.
Гірше горя, гірше нудьги
Того дожидаться,
Хто на цілий вік поклявся,
Щоб із ним кохаться.
Місяць ясний закотився,
І зірок немає;
Не спить дівка, плаче, бідна,
За милим скучає.
Встала мати: "Вставай, доню!
Зовсім вже світає".
А та, бідна, ще й не спала —
Слізки утирає.
"Мамо, мамо, я не спала". —
"Що ж, доню, робила?" —
"Всю ніченьку проплакала,
За милим тужила". —
"Доню, доню, слухай мене,
В тугу не вдавайся;
Коли він тобі не вірний,
То й не сподівайся.
Без сороки, що скрекоче,
Вірно як кохає,
Прибіжить до тебе, доню,
Бо він теж скучає". —
"Голубонько, моя мати,
Серця не прив'яжеш!
Так і б'ється, так і рветься, —
Що робить, не знаєш".
Про вірш
Прониклива ліро-епічна картина дівочого сподівання та зневіри, оформлена у вигляді психологічного діалогу доньки з матір'ю про вірність і нездоланну силу кохання.
Історія
Поезія створена в 1830-х роках у річищі етнографічно-романтичного зацікавлення українським побутом, народними віруваннями та прикметами. Віктор Забіла майстерно трансформував фольклорний обрядовий пласт Чернігівщини в індивідуально-авторську романтичну баладу-пісню.
Твір становить один із найяскравіших зразків ранньої української романтичної поезії, де автор з великою чуйністю відтворює внутрішній світ жінки-селянки. Завдяки природній музикальності вірш здобув широку популярність і увійшов до репертуару кобзарів, лірників та міських аматорів сольного співу.
Форма
Вірш написаний чотиристопним хореєм із чітким коломийково-пісенним ритмом, де пірихії надають розповіді природної плавності та розмовного інтонаційного забарвлення.
Композиція твору має двочастинну драматизовану будову: перша частина є ліричною експозицією самотнього нічного чекання, друга — драматичним діалогом матері й дочки, в якому зіштовхуються життєвий досвід і невтримна пристрасть.
Як читати
Твір відкривається традиційним фольклорним архетипом — сорокою як вісницею гостей, що створює фальшиву надію і тим самим загострює подальше розчарування. Часопростір вірша чітко структурований рухом нічних світил: від сходження місяця через його зеніт до повного згасання зірок на світанку, що символізує поступове вгасання надії в душі героїні.
Центральний емоційний вузол зав'язується в діалозі поколінь. Мати виступає голосом тверезого життєвого глузду й обережності («Коли він тобі не вірний, то й не сподівайся»), натомість відповідь дочки репрезентує чистий романтичний максималізм. Почуття подається як стихія, непідвладна волі розуму: «Серця не прив'яжеш! Так і б'ється, так і рветься».
Поетика твору насичена сталими фольклорними епітетами («карі очі», «місяць ясний», «буйний вітер»), які автор оживлює глибокою психологічною правдою переживання. Вірш досліджує феномен очікування як найтяжчої душевної муки («Гірше горя, гірше нудьги того дожидаться»), де любов межує з відчаєм і втратою внутрішньої рівноваги.
Теми: інтимна лірика · дівоча доля · туга очікування · діалог поколінь · фольклорні мотиви · сила почуттів