Туга серця
Віктор Забіла
Літа мої молодії,
Вам вже не вертаться;
Душі моїй прийшла пора
Слізьми обливаться.
Серцю мойму як хотілось,
Так не удалося:
Схаменулось, стрепенулось,
Кров'ю запеклося.
Одно мені тепер в світі
Тільки вже зісталось,
Щоб скоріше серце моє
З світом розпрощалось.
Кохав дуже я дівчину,
Як росу травиця,
Як голубку голуб сизий
І як волю птиця.
Гарно пташечка співає,
Як живе на волі,
Гірко живе той у світі,
Хто не має долі.
Доле, доле, скажи мені,
Де тебе шукати?
Оглянься хоч раз на мене,
Як на сина мати.
Пригорни мене до себе,
Пожалуй на старість,
Щоб пізнала душа моя,
Що то в світі радість.
Про вірш
Елегійний романтичний монолог, сповнений безвиході через втрачену молодість, недосяжність щастя у коханні та фатальну відсутність прихильної долі.
Історія
Вірш належить до раннього періоду українського романтизму (харківсько-чернігівське коло поетів-романтиків 1830–1840-х років). Віктор Забіла — один із найвиразніших представників романтичної елегії та авторської пісні, близький знайомий Тараса Шевченка та Михайла Глінки.
Твір органічно вписується в автобіографічний контекст митця: драматична історія нерозділеного або зруйнованого шлюбними перепонами кохання (зокрема розрив із Любов'ю Білозерською) спричинила появу цілої низки щирих елегійно-сповідальних поезій, пройнятих глибокою самотністю та розчаруванням у житті.
Форма
Вірш побудований на основі коломийкового або пісенного чотиристопного/тристопного хорея з чергуванням дактилічних/жіночих та чоловічих клаузул. Така структура наслідує ритміку української народної ліричної пісні чи романсу, створюючи протяжну, сумовиту інтонацію.
Переважає перехресне римування з чергуванням римованих і напівбілих рядків, що характерно для фольклорної поетики та жанру літературного романсу першої половини XIX століття.
Як читати
Центральним є екзистенційний мотив нещасливої людської долі («гірко живе той у світі, хто не має долі»). Доля постає персоніфікованою силою, до якої ліричний герой апелює як до матері, сподіваючись бодай на запізніле милосердя й утіху на схилі літ.
Образна система базується на стійкому фольклорно-романтичному паралелізмі: кохання порівнюється з росою для травички та парою голубів, а стан душі — з невільною пташкою. Серце виступає самостійним суб'єктом внутрішньої трагедії («схаменулось, стрепенулось, кров'ю запеклося»), чий єдиний спочинок мислиться у смерті.
Теми: романтична елегія · фатальна доля · нещасливе кохання · туга за молодістю · самотність і смерть