Голубими очима
Володимир Свідзінський
Голубими очима
Вдивляється в небо дитя –
Голубими дорогами
Одпливає, одходить життя.
Десь нема вже високого саду,
Що до мене клонився-шумів,
Десь порубані й верби поривчасті,
Журні сестри пласких берегів.
І немає високого саду,
І в руїнах мій рідний дім,
І не грає червоний світанок
На поцвілім острішку старім.
І в зарічних просторах забуте
Їх дитини ласкаве ім’я.
Може, й камінь самотній розбито,
Де плекала мати моя.
Голубими очима
Вдивляється в небо дитя,
Голубими дорогами
Одпливає, одходить життя.
Про вірш
Елегійний шедевр трагічного прощання з рідним гніздом, дитинством та минулим, сповнений болісного щему перед невідворотністю часу та руїною пам'яті.
Історія
Поезія належить до пізнішого періоду творчості Володимира Свідзінського (орієнтовно 1930-ті роки), коли поет гостро відчував невблаганне насування катастрофи, втрату родинних коренів і фізичне знищення традиційного подільського світу свого дитинства. Після втрати дружини Зінаїди Сулковської та на тлі наростання тоталітарного терору мотив споглядання руїн отчого дому набуває у нього метафізичного виміру.
Твір зберігає автобіографічні ремінісценції: село Маянів на Поділлі, батьківська садиба, постать матері, образ зарічних просторів. Для поета це не просто ностальгія за минулим, а фіксація апокаліптичного зламу українського простору, де рубаються верби, руйнуються хати й стираються з пам'яті імена колишніх дітей.
Форма
Твір написано чотиристопним дактилем із пірихіями та вільними переходами до анапестичних хвиль (трискладові розміри з виразною меланхолійною розспівністю). Вірш має кільцеву композицію: початкове чотиривіршя повторюється наприкінці як меланхолійний рефрен, замикаючи коло буття.
Римування переважно холосте й перехресне з перевагою жіночих та дактилічних клаузул («очима – життя», «саду – шумів»), що підсилює враження плавного відпливання, навіяного річковим плином і незворотністю життєвого шляху.
Як читати
Образна тканина тримається на лейтмотиві «голубого» — кольору неба, дитячої безгрішності, чистоти погляду, який водночас виступає кольором потойбіччя, туги й небуття («голубими дорогами одпливає, одходить життя»). Дитячий погляд, звернений до неба, контрастує з земною руїною: порубані верби, зруйнований рідний дім, поцвіла стріха без світанкового відблиску.
Особливої драматичної сили набуває образ «самотнього каменя», де «плекала мати»: камінь як символ тривкості та сакральної пам'яті тут також постає розбитим. Поет показує трагедію абсолютного забуття, коли навіть у рідних зарічних просторах щезає ласкаве дитяче ім'я, залишаючи ліричного суб'єкта сам на сам із безмежним холодним простором вічності.
Теми: руїна рідного дому · втрачене дитинство · плинність часу · пам'ять і забуття · образ матері · елегійний сум