В полум'ї був спервовіку...
Володимир Свідзінський
В полум'ї був спервовіку
І в полум'я знову вернуся...
І як те вугілля в горні
В бурхливім горінні зникає,
Так розімчать, розметають
Сонячні вихори в пасма блискучі
Спалене тіло моє.
І там, невідущий, невісний,
Міріадом бездумних частинок
Зустрінуся знову з тобою,
Колись – як і я – живою.
Міріадом бездумних частинок
З розсипаним пилом пилинки земної.
І не повість нам, не скаже ніщо,
Як у часі незглибнім,
У світі заниклім,
Два листки на єдиному дереві,
Ми спахнули колись,
І зчарованим зором уздріли
Цвіт огневий над собою,
І розцвіли в його світлі ласкавім,
І невольники волі його
Так безумно, так трепетно
Поривалися серцем до серця,
Не повість нам, не скаже ніщо.
(З книги "Вересень" (1927)
Про вірш
Шедевр української філософської лірики — візіонерське пророцтво про первісну вогняну природу людської душі, космічне розчинення у сонці та вічне кохання.
Історія
Поезія опублікована у другій прижиттєвій збірці Володимира Свідзінського «Вересень» (Харків, 1927), що засвідчила остаточне формування його унікального неоромантичного пантеїзму.
Твір набув страхітливого пророчого значення в контексті трагічної загибелі поета в жовтні 1941 року, коли його разом з іншими в'язнями було живцем спалено загоном НКВС у клуні в селі Буди під Харковом.
Філософські витоки вірша сягають гераклітівської концепції вічного космічного вогню як першооснови буття та орфічних уявлень про мандрівку душ.
Форма
Вільний вірш (верлібр) надзвичайної мелодійної гнучкості, де ритмічні хвилі підпорядковані диханню космічного вогню.
Багатство внутрішніх інтонаційних підйомів, синтаксичних паралелізмів і градацій («В полум'ї був спервовіку / І в полум'я знову вернуся...»).
Як читати
Згоряння тіла осмислюється не як знищення, а як велике повернення до рідної сонячної стихії («Сонячні вихори в пасма блискучі / Спалене тіло моє... розімчать»). Смерть постає як вивільнення з кайдан земної матерії.
Метафізика зустрічі закоханих розгортається на атомарному рівні: «Міріадом бездумних частинок / Зустрінуся знову з тобою, / Колись – як і я – живою». Душі пізнають одна одну поза пам'яттю й часом.
Образ двох листків на єдиному дереві всесвіту, що колись спалахнули цвітом огневим над собою, утверджує священну цінність короткого земного кохання перед бездонною вічністю космосу.
Теми: космічний вогонь · пророцтво · вічне кохання · пантеїзм · філософія смерті і безсмертя · збірка Вересень