Війнули зорі холодом.
Під явором
Кружало листя в'ялого,
На досвітку опалого.
Ой, мла, імла незглиблена,
Лиш ввечері
Жаріє за долиною
Кривавою шипшиною.
Ходім у сад покинутий,
Звітаємо
Пустельно позолочений,
Журбою обволочений.
Десь, може, знайдем яблуко
Незірване,
Забуте між розкритими
Розхильчастими вітами.
Елегійне споглядання згасання природи, де перехід від денного світла до осіннього смерку стає метафорою самотності й тихої надії віднайти вцілілий пломінь життя.
Вірш належить до зрілої лірики Володимира Свідзінського міжвоєнного періоду, коли поет жив у Харкові, перебуваючи у внутрішній еміграції та свідомо дистанціюючись від соцреалістичного канону. Цей герметичний модус творчості живився глибоким відчуттям відчуженості, переживанням непоправних особистих втрат і тривожним передчуттям катастрофи доби терору.
У поетичному універсумі Свідзінського образ покинутого саду посідає ключове місце, перегукуючись із мотивом вигнання з раю, руйнування родового гнізда й збереження потаємних духовних скарбів під тиском ворожої дійсності.
Твір написано чотиристопним хореєм із перехідними ритмічними варіаціями (переважно амфібрахічними вкороченими відлуннями), що створює ефект сповільненого дихання, розгойдування осінніх гілок та елегійного спадання листя. Строфічна організація тяжіє до чотиривіршів із суміжним жіночим римуванням парних рядків при вільних зачинах (або вишуканому кільцевому перекликанні клаузул).
Особливої виразності надає звукопис: приглушена алітерація шиплячих і свистячих («шипшиною», «жаріє», «сад покинутий», «розхильчастими»), що відтворює шелест сухого падолисту та нічну тишу здичавілого саду.
Центральна антитеза вірша будується на контрасті між космічним холодом зірок, безпросвітною імлою долини й пломенистим спалахом — вечірнім жарінням кривавої шипшини. Шипшина постає символом прихованої вітальності й водночас жертовного болю («кривава»), що жевріє на межі видимого світу перед настанням повної темряви.
Образ покинутого саду, «пустельно позолоченого, журбою обволоченого», персоніфікує стан людської душі, яка шукає розради у спогадах. Забуте «незірване яблуко» між розхильчастими вітами виступає архетипом дивом уцілілого первородного дару, нетлінного осердя життя чи любові, яку ліричний герой сподівається знайти всупереч наступу тьми й пустки.
Теми: філософська елегія · осінній пейзаж · самотність і пам'ять · образ саду · герметизм Свідзінського