Віють – не віють
Крила серпневої ночі.
Як легко упала вона
На каменисту долину.
Як освітила гори,
Як потік розсрібнила!...
І тихо в долині.
По диких заломах скель
Чорніють тіні глибоко,
Тут кущі будяків,
Там білі кості,
Що смерть розкидала.
І тихо в долині.
Тільки цикади сюрчать.
Наче струмочки течуть,
Наче розточені ллються.
Віють – не віють
Крила серпневої ночі.
Живописний нічний етюд у каменистій гірській долині, де легкі крила серпневої ночі розсріблюють потік серед темних заломів скель.
Твір натхненний мандрівками Свідзінського каньйонами Поділля (долина Дністра, Смотрича) або кримськими ущелинами, де дика кам'яна природа вражала поета своєю первозданністю.
Поезія передає стан зачудованого споглядання нічного пейзажу, далекого від людських осель.
Вільний тонічний вірш із варіаціями тристопного амфібрахія та дактиля.
Контрастний звукопис: сріблясті асонанси води протистоять глухим шерехам скель і колючого будяччя.
Метафора «крил серпневої ночі», що віють над каменистою долиною, створює відчуття невагомого захисного покрову, що опускається на розпечену за день землю.
Місячне світло магічно перетворює простір: гірський потік стає розсрібленою стрічкою, а темні розколини скель набувають таємничої глибини.
Присутність будяків серед каміння підкреслює сувору, невибагливу красу дикої природи, яка живе своїм власним життям поза людським поглядом.
Теми: серпнева ніч · гірська долина · місячне сяйво · дике каміння · пейзажна лірика